(17.03.20) Глава 6. Зірка

ᕦ~•°•~ᕤ

8 років тому

Сон мені чомусь не йде. На годиннику півдесятої години, за вікном вже темно, давно час спати. Вмикаю світло і сідаю за стіл. Дістаю стопку аркушів і декілька ручок. Може вийде щось написати? Потрібно спробувати...

Не встигаю й ручку до рук взяти, як у моє вікно хтось тихенько стукає. Підстрибую на місці і ошелешено виглядаю надвір. Серце починає калатати, а руки тремтіти. Та він геть збожеволів?! Хто лазить під вікнами у таку годину?! Та ще й стукає! Ненормальний!

Вдивляюся у ці медово-горіхового кольору очі, і не знаю, чи сваритися з ним через це, чи радіти зустрічі.

–Ти хоч знаєш як я перелякалася?!– відчиняю вікно і розумію, що сердитися зовсім не можу. Навпаки, мимоволі мене огортає радість. 

–Пробач. Оленко, я маю тобі щось показати,– каже, і очі Славка загоряються яскравими вогниками. Застигаю, бачачи їх. –Ходімо за мною. Швидше! Ти ж і так жалієшся на пізню годину.

–Темно вже. Мама не відпустить,– пояснюю, та його азарт від цього нікуди не зникає. Що ж він придумав?

–Через вікно тоді вилазь! Таке проґавиш!

–Через вікно?– розумію, що ідея не дуже, та так хочеться побути з ним. Ох, махаю на все рукою і вилажу через вікно. В'ячеслав подає руку і ми кудись йдемо. Що він знову задумав? Так цікаво... Та й взагалі мені добре з ним так, як ні з ким іншим.

Йдемо двором повз якісь гаражі. Його рука ніжно обвиває мою і наші пальці утворюють замок. В животі з'являються метелики... Дуже дивне, але до знемоги приємне відчуття. Готова цілу ніч так іти з В'ячеславом, зовсім не відчуваючи втоми. Тільки з ним.

Підходимо до якогось гаража і він вказує на драбину. 

–Піднімайся на дах,– каже, притримавши гілля дерев, що мені заважало. Слухаюся його і вилажу. Гілки нарешті залишилися позаду і я дивлюся на небо... Яка краса... Я ще ніколи не бачила стільки зірок, та ще й таких яскравих... Дивовижно! Ніби на темній шовковій тканині хтось розсипав міліони блискіток . Це просто не можливо передати словами... 

–Гарно?– запитує, обпікши вухо своїм диханням.

–Чарівно...– застигаю з відкритим ротом.

–Бачиш оте сузір'я? Це Велика Ведмедиця,– пояснює і показує рукою.

–Бачу,– усміхаюся. 

–А тепер візьми дві крайні зірки в цьому сузір'ї і уявно проведи пряму через них. На ній має лежати та зірка. Знайшла?

–Ага. Та яскрава жовтувато-біла?

–Правильно! То Полярна зірка. За її допомогою шукають дорогу, а сузір'я, в якому вона знаходиться, називається Малою Ведмедицею. До речі, ті дві крайні зірки мають назву Дубхе і Мерак,– замовкає і ми просто мовчки милуємося цією красою. Через декілька хвилин дістає з кишені і протягує мені невеличку коробочку. Усміхається. 

–Це тобі...– беру і відкриваю її. Застигаю, побачивши кулончик у формі зірочки. Який гарний, та ще й від В'ячеслава. Буду берегти, як зіницю ока.

–Дякую...– шепочу і дозволяю Славі одягнути його мені. Яка прекрасна мить. Це дивовижне почуття накриває з головою.

–О, дивися! Зірка падає! Загадуй бажання!

Краєм ока помічаю спалахуючий вогник і закриваю очі. Бажання, правильно? Бажання. Точно! Будь ласка, аби В'ячеслав відчував те ж, що і я...