(16.03.20) Глава 5. До твоєї крапки домалюю дві

ᕦ~•°•~ᕤ

10 років тому

Я захопилася написанням творів... 

Моя бурхлива фантазія малює різні ситуації й героїв, і я ледве встигаю їх записувати. Почала навіть брати участь в різних конкурсах. Не знаю як, та третє і друге місце в мене вже є за декілька оповідань. Та я не хочу на цьому зупинятися.

 Прагну більшого! Хочу написати якийсь роман або ж повість, що з довгою сюжетною лінією і різкими поворотами, щоб читачі звикли до головних героїв, підтримували їх і вимагали продовження. Та поки що радію навіть маленьким успіхам і перемогам. А ще тішить підтримка моїх близьких і друзів.

–Ну як там? Дописала вже оповідання? Можна вже прочитати? – В'ячеслав зацікавлено заглядає в листок і, знаходячи відповідь на своє питання, видирає його у мене і починає читати. 

–Ей!– обурююся, та аркуш назад не забираю. Я знаю, що Славу більше цікавить спорт ніж література, тому його інтерес стає для мене ще ціннішим. Це дуже приємно. Аж занадто... 

Дивлюся на нього, на те, як бігають його медово-горіхового кольору очі по стрічках на листі, і серце моє пропускає удар, а потім починає грати в перегони у моїй грудній клітці. 

Слідкую за виразом його лиця. Цей рівнесенький носик, широкі брови, його коралові губи... А характер... Трішки, можливо, впертий і самовпевнений, але мені подобається він весь. І доброта й сміливість, гарячкуватість й гординя, марнославство й милосердя – все це... Подобається... 

За цей час Славко добряче витягнувся, підріс і став майже на півтори голови вищим за мене. Його плечі поширшали, а голос зі звичного перетворився на хриплий бас.  

–Я не зрозумів. Це кінець?!– здивовано піднімає на мене очі і вириває з роздумів.

–Так. А що?– не розумію. 

–А де щасливий фінал? Вони не будуть разом?!– обурюється і насуплює брови. 

–Ні, не будуть. Не все в житті складається так, як ми того хочемо. Тим більше, я вже поставила крапку,– виправдовуюся. 

–Так не можна! Обов'язково має бути щасливий кінець! І що це за виправдання такі?! Крапку поставила? Хм, тоді до твоєї крапки я домалюю ще дві,– не встигаю нічого заперечити, як він підхоплюється, видирає в мене ручку з аркушем і додає ще дві крапки. І що йому відповісти на це?

–Тепер ти можеш продовжувати писати,– усміхається. –Чекаю продовження!

От що йому скажеш? Прийдеться дописувати до щасливого кінця. Сподіваюся, так він буде радий, і я зможу помилуватися ще трохи його усмішкою.

Дивлюся на нього. Взявся готуватися до ДПА. Такий зосереджений і такий... ідеальний. 

–В'ячеславе...– мимоволі виривається. Слава здіймає на мене погляд. Здається, червонію. –Я хотіла сказати... Якщо я колись напишу книгу, то вона буде про нашу дружбу... Про нас з тобою...– опускаю очі і ще більше заливаюся червоною фарбою. Навіщо я це сказала?! Як соромно... Треба було просто промовчати.

Кидаю погляд на нього. Усміхається і, підморгнувши, додає:

–Ти тільки не забудь в книзі передати весь мій шарм і чарівність,– швиденько закліпав і я не можу стримати сміху. В'ячеславе... Який же він милий зараз. Як же мені добре з ним. Так тепло і затишно. От якби ми постійно були б разом...