(15.03.20) Глава 4. Набагато більше...

ᕦ~•°•~ᕤ

12 років тому

–Ей, дура, чого мовчиш?– запитує новеньку в нашому класі голова хуліганів Данко. 
Та ні пари з вуст, за що її і смикають за косички. Все! Більше не можу терпіти таке ставлення до дівчинки. Вони ще отримають на горіхи! 

–Ну все! Годі! Чого причепилися, немов п'явки?! Зайнятися більше нічим?!– загороджую дівчинку від рук хуліганів і невдоволено насуплююся. 

 –А тобі яка різниця?! Що хочу, те й роблю! 

–Дивися, щоб в кабінеті директора не робив те, що хочеш!– фиркаю, та Данко, скривившись, заспокоюється і, кинувши на мене гострий погляд, виходить із класу. Фух, здається, обійшлося без втрат. Ну й нехай котиться на всі чотири сторони! Очі мої б його не бачили.  

–Ти як,– обертаюся до новенької, що вся тремтить. –До речі, мене Оленою звуть. А тебе? 

–Наталя... Та мене всі скорочено називають Натою...– тихо бурмоче і сором'язливо ховає погляд. 

–Чудово! Якщо ці хулігани знову будуть до тебе лізти, то кажи мені. Я поставлю їх на місце,– не встигаю доказати, як лунає дзвінок. Це останній на сьогодні урок. Головне – витримати! І не заснути...  

Якось з горем навпіл урок закінчується. Нарешті! Швиденько складаю все в портфель і вибігаю. Мене ж чекає В'ячеслав! Сьогодні ми разом робитимемо уроки. І це прекрасно! Він обіцяв мені допомогти розібратися з дробовими числами, так як він чудово розуміє математику (на відмінно від мене). Тому не хочу гаяти часу! 

Виходжу із класу і біжу до дверей. Відчиняю їх і... на мене виливається відро води. 

Ошелешено застигаю, швидко кліпаючи очима.  Помічаю Данка з відром і всією його групою. Так це він зробив! Мала ж здогадатися, що він не залишить мене просто так! От що він задумав... 

 –Ой, я злякався, що риба без води довго не протягне,– підходить і шепоче на вухо. Це я риба?! А він тоді личинка тритона! –Маєш ще мені подякувати, – зухвало каже і йде геть. Друзяки його кидають на мене самовдоволений погляд і нишком ховають посмішки.  

На зміну гніву приходить жалість до себе, і в очах з'являються сльози. Як же мені тепер іти додому, я ж мокра з голови до п'ят! Та навіть не так! Як мені зустрітися зі Славою, якщо я в такому вигляді?! Краще кудись заховатися, доки він не прийшов і не побачив мене... 

–Олено!– пізно... Розвертаюсь і зустрічаюсь з його медово-горіхового кольору очима. Він завмирає, бачачи мене такою, та через секунду підбігає ближче і хапає за плечі. –Що це з тобою?! Хто це зробив?! 

–Данко... Через те, що полізла і захистила новеньку...– мені стає ще більше себе шкода і сльози, які тримала при собі, вириваються назовні. 

–Не плач! Заспокойся,– В'ячеслав скидає свій піджак і накидає його на мене. –Ходімо до мене додому. Там висохнеш.  

Повністю довіряю йому і крокую за ним. Його піджак зігріває мене як сто... Ні, тисячу сонців! Я закутуюся в нього більше і мені стає байдуже на всю цю ситуацію. Ба навіть навпаки! Я вдячна за неї.  

Сама не помітила, коли ми прийшли до Слави. Його батьки на роботі, тому ми самі. Виносить мені рушник і якийсь одяг. 

 –В мене немає спідничок, тому даю свої штани і футболку. Ти переодягайся, а я збігаю в школу, бо забув підручник забрати,– каже і, віддаючи одяг, покидає кімнату. 

 Я переодягаюся і дивлюся на себе в дзеркало. Його одяг завеликий на мене, та мені це навіть подобається. Закочу штанину, а футболку можна і так залишити. Сідаю за стіл і дістаю підручники й зошити. Математику відкладу, а інше можна як раз зробити. Українська мова і література – то моє, тому сяду їх робити. 

Де ж Слава так довго? Дорога до школи й назад займе хвилин п'ятнадцять, не більше, а його вже немає півгодини.  
Напевно, знову накручую себе. Потрібно відволіктися.  

О, двері відчинилися! Покидаю все і біжу в коридор. Фух, прийшов... Повернувся спиною до мене і без підручника. Стоп, щось тут не так... 

Підходжу до нього впритул і розвертаю обличчям до себе. Ледве не скрикую, побачивши його здоровенний синець на вилиці і розбиту губу.  

–Впав,– безневинно усміхається і тисне плечима.

 –Ти з Данком побився?– припускаю і боюся його відповіді.  

–А чого він поліз до тебе?!– обурено схрещує руки на грудях. –Але б бачила ти його вираз обличчя, коли він тікав від мене! Ха-ха! Він більше до тебе не полізе,– самовдоволено усміхається. 

Я дістаю аптечку і обробляю його ранки. Згадую, як чотири роки тому він теж так робив, коли я упала з велосипеда.  

Після сідаємо робити уроки. Слава щось пояснює мені, та я думаю, що як же добре, що він відбувся лише декількома синцями. Не хочу уявляти, що б було, якби стало гірше. Адже він давно мені вже не просто друг, а щось набагато більше..