(14.03.20) Глава 3. Таємне місце

ᕦ~•°•~ᕤ

14 років тому

–Олено!– чую під вікном Славів голос і зриваюся з місця. Вибігаю, ледь не впавши, і зустрічаюсь поглядом з В'ячеславом. На моїм обличчі з'являється усмішка.  

–Привіт! Ти вийшов пограти?– запитую і в думках звучить лише одне: "Скажи, що так! Скажи, що так!" Зжимаю кулаки.  

Ні з ким так не весело, як з Славою. Навіть з веселуном Толею, моїм однокласником, не так радісно, як з ним. Квач, козаки-розбійники, крокодил, хованки, гаряча картопля... Він завжди керує всіма іграми і знаходить нові. І вже два роки, що ми з ним дружимо, ігри ні разу не повторювалися. 

–Ні, я не погратися вийшов,– каже, і мій настрій падає зі швидкістю світла і нижче підлоги. –Я хочу тобі щось показати.  

Зацікавленість знову з'являється в моїх очах. 

–Що показати?!– питаю, та чую зухвалий самовпевнений голос: 

–Не скажу! 

–Ну годі дражнитися! Так не чесно! Сказав "а" – кажи і "б"! 

–А спробуй відгадати з трьох разів,– хитро посміхається.  

–Та це може бути будь-що! Дай підказку,– вимагаю, бо справді не здогадуюся що це.  

–Добре. Про що ми востаннє говорили?– запитально піднімає брови і лукаво дивиться на мене. Аналізую його вираз обличчя. 

–Про... книги? 

–Ні!– В'ячеслав заперечно махає головою. –Інше.

 –Про космос? 

–Ні! Це щось на землі. 

–Про дорогу? – здається, вгадую... 

–Та ні! Фух, як з тобою складно. Іди сюди,– повільно підходжу. Славко розвертає мене до себе спиною і, діставши з кишені шарфик, зав'язує мені очі.  

–Ходімо! 

–Куди?! Я ж нічого не бачу!– обурююся, та В'ячеслав бере мене за руку і я потихеньку ступаю, повністю довірившись йому.  

Йдемо хвилинок десять-п'ятнадцять. Зачіплююся за якісь дивні кущі. Де він їх узяв у нашій частині міста?! Цікавість бере верх: 

–Ще довго? Можна вже зняти шарфика?  

–Ні, ще трішки. 

Йдемо ще хвилину і зупиняємося. Тканина різко спадає з моїх очей і я бачу... пікнік на природі. Навколо дерева з кущами, прикрашені якимись саморобними гірляндочками, на землі розстелене покривало, а на ньому декілька тарілок з бутербродами.  

–Це ж...– застигаю з відкритим ротом і круглими очима.  

–Угу, пікнік. Ти ж сама мені казала, що дуже хочеш так відпочити з кимось, а мама зайнята. Ось і маєш. 

–Але де ми?– цікавлюся, бо знаю, що в нашій частині міста такого немає.  

–Знаєш, де знаходиться закинута територія? Ось це і вона,– легко пожимає плечами. 

 Ми сідаємо на покривало і розбираємо бутерброди з лікарською ковбасою. Надкушую. 

–Це ти сам їх зробив? 

–Авжеж,– відповідає, і на душі в мене з'являється особливе почуття. Вперше в моєму животі ніби поселилися метелики і хочеться усміхатися, немов дурненька. 

–Дякую,– червонію, та продовжую наминати бутерброд. 

–Нема за що. Правда, від мами дісталося, що без дозволу ковбасу взяв. Та то нічого! Зате ми чудово проведемо час. 

–Ти що, взяв ковбасу, не запитавши?! 

–Так вийшло. Ідея з бутербродами з'явилася раптово. В мене не було часу бігати шукати маму, щоб запитати її. 

Дивлюся на В’ячеслава. І що з ним зробиш? Та це так мило.  

–Відтепер це наше таємне місце. Ніхто не повинен про нього знати,– серйозно каже і по-командирськи дивиться на мене. 

–Я нікому не скажу!– обіцяю і у фантазіях малюю картину, де ми зустрічаємося на цьому місці через багато-багато років...