(13.03.20) Глава 2. Друзі

ᕦ~•°•~ᕤ

16 років тому

–Олено, знайомся. Це В'ячеслав – син тітки Марії,– мама вказала рукою на хлопчика, що стояв навпроти і поглядом медово-горіхового кольору очей впивався в мене.  Напевно, старший десь на два роки. 

–Можливо, він твій майбутній наречений,– підморгує тітка і я, здається, червонію. Мені ж лише шість років! Хто про таке взагалі говорить з дитиною?! Зараз не час про це думати. 

–Що ви таке кажете?– тихо шепочу і сором'язливо опускаю погляд. 

–Ну добре, ми з тіткою підемо побалакаємо, а ви з В'ячеславом ідіть пограйтеся,– підштовхує мене мама і зникає в іншій кімнаті з тіткою, залишаючи мене саму з ним. 

–Привіт,– махаю рукою хлопчику, та натикаюсь на гордовитий погляд.  

–Ти як хочеш, а я йду кататися на велосипеді,– буркає у відповідь, навіть не привітавшись, і виходить з дому. Який егоїст! Одразу зрозуміла, що нічого хорошого в ньому немає. Думає лише про себе!  

Ох, мама буде засмучена, якщо дізнається, що ми не знайшли спільної мови, а вона в мене заслуговує найкращого. Прийдеться піти за ним... 

–Зачекай, я теж хочу покататися на велосипеді!– кричу і вибігаю на вулицю за В'ячеславом. Ледве не падаю. 

–Ти хоча б до педалів дістала,– уїдливо відповідає, сідаючи на велосипед.  

–Дістану! Ти просто боїшся, що я краще їжджу ніж ти!– не витримую і висказую йому все в лице. Його очі округлюються, а брови здіймаються вверх. 

–Боюся?! Ха-ха-ха! Нічого я не боюся! Ось! Сідай і показуй своє хвалене майстерство!– передає велосипед мені і я не можу стримати усмішку. Сиди і дивися, егоїсте!  

Вперше сідаю за веломашину, та яка ж різниця. Хіба їздити на ньому так складно? Навряд чи. 
Зручніше вмощуюся на сідлі і обхоплюю руками руль. Готова! Кінчиками пальців дістаю до педалів і починаю їх крутити.

 Виходить їхати якось зиґзаґом, та навіть так радості моїй не має меж. Не має... Доки не натикаюсь на зверхній, гордовитий і самозарозумілий погляд медово-горіхового кольру очей. Ще й його посмішка. Та він насміхається з мене! Думає, що я не можу нормально їздити?! Зараз доведу!  

Зупиняюся і вирівнюю руль. Від тепер їздитиму тільки рівно! Ніяких зиґзаґів!

 Починаю крутити педалі і... падаю... Добряче зчісую лікоть і колінко. Біль розповзається по всіх кінцівках і сльози самі собою з'являються на очах. Краєм ока помічаю, як до мене підбігає В'ячеслав. Здіймаю на нього заплаканий погляд.

 –А я казав, що в тебе не вийде! – виплескує на мене свій гнів, і я від цього ще більше починаю плакати. Хлопчик закушує губу і хмуриться, та через секунду повертається до мене спиною і присідає.  

–Чіпляйся за мою спину,– буркає, та я все ж таки вхоплююсь. Він піднімається і крокує до будинку, тяжко пихтячи.  

–Тобі важко?– несміливо запитую, опустивши і потупивши погляд.  

–Не кажи дурниць! Ти як пір'їнка,– огризається і ми заходимо до хати. Тихенько пробираємося до кухні. Під краном промиваю ранки. В'ячеслав опускає мене на стільчик.  

–Де у вас аптечка? – оглядає кухню.  

–У шафці,– відповідаю і з цікавістю поглядаю, як він її дістає. Знаходить два пластирі і підходить до мене. Показую, де поранилася і він дбайливо їх наклеює. Здається, у його холодному гострому погляді я помічаю таку турботу, що мені стає соромно за всі свої попередні рішення. 

–Усе,– закінчує і я усміхаюся.  

–Дякую. Тепер ти мій друг,– промовляю і натикаюсь на його різкий здивований погляд. –Друг пізнається в біді. Він ніколи тебе в ній не залише. Мені так мама сказала. Правда ж? Тепер ми друзі?– запитально з надією дивлюся на нього. Його різкий вираз обличчя змінюється більш лагідним.  

–Друзі...– підтверджує і усміхається.  

До самого вечора він вчив мене кататися на велосипеді і сам пробував катати. Ми все більше сміялися і говорили про різні речі. Вперше в житті мені було так тепло на душі.

Ось так ми з ним познайомилися і стали друзями...