(12.03.20) Глава 1. Зустріч

ᕦ~•°•~ᕤ

Всюди добре, а вдома найліпше... 

Правильно... Як же все правильно сказано! От тільки як шкода, що все більше українців виїжджають за кордон на заробітки, аби банально забезпечити себе і своїх дітей найнеобхіднішим, або ж шукають кращу освіту. І я, Олена Мицко, на жаль, не виняток... 

Це зачіпає мене до глибини душі, все більше і сильніше гризе й довбає думки і моє серце. Чому я маю це робити?! Не розумію!  

І все ж таки я поїхала... Покинула зелені поля під синім небом, калину біля хати, жовті соняхи, що тягнуться до сонця під тином батьківського будинку. Попрощалася, помахала рідному краю рукою, і поїхала за кордон.  

Чотири... Чотири довгих пекучих років мені лише снилися рідні куточки і до болю знайомі вулички. Бажання повернутися назад, додому, стало моїм єством, найбільшим прагненням.  

Всюди добре, а вдома найліпше...  

Тепер вдивляюся в рідні вулички міста, очима перебираю кожну деталь, кожну вивіску магазинів, кожну будівлю. Зрівнюю з минулим. 

Навіть повітря вдома інше! Воно переповнює легені й заповнює всю тебе такою дитячою радістю і активністю, що хочеться раптом зірватися з місця і пробігтися, аби захекатися й все частіше і частіше вдихати його, щоб воно проникло в кожнісіньку клітиночку твого тіла... 

Пахне пиріжками. Прощально махаю вокзалу рукою і прямую до виходу. Я більше нікуди не поїду! Ніколи! Так і хочеться закричати. На останок підходжу до бабусі, що продає випічку, і запитую: 

–Почім пиріжки? 

–Всі по сім гривень. Ось з яблуком. Ось з картоплею, а з іншого боку з капустою. Вибирай, дитино, який ти хочеш. 

–Дайте мені, будь ласка, два з картоплею,– беру пиріжки і даю двадцять гривень. Встигаю вже один надкусити. Смакота! Яка ж я голодна. 

–Ось здача. Шість гривень,– протягує мені бабуся, але я лише усміхаюся. 

–Залиште собі. Я таких смачних пиріжків вже дуже давно не їла! Дякую! 

–Та це ж забагато,– дивується.  

–Ви це заслуговуєте!– підхоплюю валізу і біжу, а то ж бабуся встигне повернути здачу. Зачіпає те, що люди похилого віку мусять шукати способи вижити, отримуючи таку маленьку пенсію. Це не справедливо! Вони все життя гарували на роботі, щоб потім на старості літ бігати і продавати пиріжки?! Неподобство...  

Та яка ж смачна випічка! Ніде немає такої. Так що тих шість гривень здачі – зовсім навіть не подарунок, а цілком заслужена, хоча і маленька нагорода. 

Тягну до автобусної зупинки валізу. Вдома вона взагалі не здається важкою. Чи це в мене крила виросли? Так хороше на душі. Так прекрасно! О, мій автобус! Швидше, швидше! Потрібно встигнути.  

А перехожі все йдуть і йдуть у протилежному мені напрямку. Навпроти мене зупинився чоловік.  
Раптом по моєму тілі ніби проходить розряд. Застигаю з валізою в руках. 

О Боже... Це він? Це справді він?! Ці медово-горіхового кольору очі я не забуду ніколи, цей ніс, ці брови, коралові губи... Його м'яке русяве волосся... 

Руки починають тремтіти. Весь шум автомобілів, голоса людей перетворюються на бамкання в скронях. Це він... Серце метається по грудній клітці, бажаючи втекти... До нього? Воно хоче до нього?!  

Повітря стає не вистачати. Ох, моє хвалене повітря відвертається від мене? І це через нього... Він всьому причина. Він!  

Чоловік теж застиг, роздивляючись мене. Його брови різко піднялися, а вражений погляд вчепився в мене. 

О ні... Він мене впізнав...  
Ні, ні, ні! Я не хочу це згадувати! Я... Я не... Плачу... 
Яка я нікчемна... Мала б здогадатися, що коли повернуся, мене накриє хвиля минулого. Чотири роки його забувати, щоб потім знову впасти в океан спогадів. 

І як би не хотіла цього, як би не противилася, все ж таки падаю...