Розділ 14: Земля під ногами

Коли ми нарешті пришвартували «Frauscher» до далекого, закритого причалу резорту, сонце вже перевалило за полудень наступного дня. Ноги після тривалого перебування на воді дивно сприймали твердий дерев'яний настил — земля під босоніжками здавалася рухомою, ніби сам берег намагався підлаштуватися під наш нічний ритм.

Я була вдягнена в запасний сухий одяг, який Дан відкопав у каюті: простору лляну сорочку кольору хакі та легкі шорти. На мені все це висіло, як на вішалці, але після пережитого мені було абсолютно байдуже. Я почувалася так, ніби пройшла повне перезавантаження матриці.

— Куди ми йдемо, завойовнику? — я переплела свої пальці з його долонею, коли ми вийшли на тінисту кипарисову алею, що вела в обхід головного корпусу готелю.

— Годувати тебе, — Дан кинув на мене швидкий, теплий погляд. — Ти солодку воду з лимоном пила майже добу тому. У нас на західному схилі є невеликий рибний ресторанчик «Trattoria del Mare». Туди не ходять масові туристи, бо лінь підніматися сходами. Там найкраща паста з молюсками на всьому узбережжі.

— Звучить як ідеальний план комерційного шпигунства, — я посміхнулася, підставляючи обличчя сонячним зайчикам, що пробивалися крізь хвою. — Я вивчу твої гастрономічні активи.

Сходи до ресторану вилися вздовж скелі, обвиті диким виноградом. Спека тут відчувалася м'якше через легкий вітер з моря. Ми піднялися на затишну терасу, де стояло всього з десяток столиків під білими тентами. Але побути наодинці нам не судилося.

Щойно ми переступили поріг, з кутового столика, звідки відкривався найкращий краєвид на бухту, почувся голосний, до болю знайомий вигук:

— Кіра?! Та ну ладно! Олександрівно, це ти?!

Я завмерла. За столом, заваленим тарілками з устрицями та келихами з просекко, сиділи двоє. Марк — мій колишній однокурсник і за сумісництвом геніальний архітектор, який вічно проектував якісь шалені скляні хмарочоси в столиці, та його дружина Аліса, відома шеф-кухарка й абсолютний ураган емоцій.

— О Боже, Кірочка! — Аліса схопилася зі стільця, мало не збивши по дорозі відро з льодом, і за секунду вже міцно обіймала мене. 
— Ми думали, ти в Києві чахнеш над своїми балансами! Марк сказав, що ти взяла відпустку, але щоб сюди...

Марк тим часом підвівся, тримаючи келих, і його погляд плавно перемістився з мене на Данила. Його брови повільно поповзли вгору.

— Назаров? — Марк ошелешено подивився на мого «бармена».

 — Ти що тут робиш? Ти ж мав бути на переговорах у Відні цього тижня. Я особисто твоїй секретарці правки до проекту нового готелю надсилав!

Я повільно повернула голову до Дана. Дан ледь помітно зітхнув, але на його обличчі знову з'явилася та сама фірмова, спокійна усмішка господаря становища. План із тотальною маскуванням під персонал офіційно провалився вдруге за добу. Навколо нас ставало занадто тісно.

Дан 

Зустріти Марка на власному курорті — це як знайти аудитора у своїй спальні: несподівано й трохи дратує. Марк проектував для «Nirvana Group» два останні готельні комплекси, і ми знали одне одного достатньо добре, щоб він не повірив у те, що я просто прийшов сюди підробити офіціантом на пів ставки.

— Привіт, Марку, — я потис йому руку, коли Аліса нарешті випустила Кіру з обіймів.

 — Відень почекає. Тут виникли питання, які потребують моєї особистої... присутності.

— Я бачу, — Марк єхидно примружився, переводячи погляд на наші з Кірою переплетені пальці, які ми навіть не подумали розімкнути. 
— Питання дуже серйозні й, здається, мають фінансово-аналітичний характер. Кіро, ти коли встигла підписати контракт із цим хижаком? Він же зазвичай не підпускає до себе людей ближче, ніж на відстань ділових переговорів.

— Контракт у процесі узгодження, Марку, — Кіра миттєво повернула свій фірмовий іронічний тон, хоча її щоки ледь помітно порозовішали. Вона сіла за стіл на запрошення Аліси. — Поки що ми на стадії тестування клієнтського сервісу. До речі, твій Назаров робить непогані лимонади.

— Лимонади? — Аліса ледь не захлинулася своїм просекко, округливши очі. — Назаров? Людина, яка купує акції авіакомпаній як сувеніри, робить лимонади? Кіро, розкажи мені все! Прямо зараз, бо я помру від цікавості. Марку, відсядь, ти заважаєш дівчатам розмовляти!

Хлопці офіціанти, побачивши мене, миттєво за метушилися навколо столу, притягнувши ще два стільці й додаткові прибори з такою швидкістю, наче від цього залежало їхнє життя. За хвилину стіл заставили свіжою фокаччею, запеченими томатами з базиліком і гігантською порцією пасти з чорнилом каракатиці.

— Ну що, Даниле Олександровичу, — Марк нахилився до мене, наливаючи в мій келих холодну воду, оскільки помітив, що алкоголю я не хочу. — Схоже, твій легендарний спокій дав збій. Я знаю Кіру років п'ять— вона залізна леді. Її навіть Воронов з його мільйонами та замашками Отелло не зміг прогнути під себе. Як ти її вмовив ?

— Я просто використав правильні інгредієнти, — я кинув погляд на Кіру. Вона активно щось пояснювала Алісі, активно жестикулюючи шматочком фокаччі, і її сміх — легкий, дзвінкий — заповнював усю терасу. — І Воронов, до речі, вже залишив цей курорт. З моєю невеликою допомогою.

Марк свиснув крізь зуби.

— Ого. Ну, тоді ти справді герой. Льоша тут учора бігав по лобі, кричав, що купить цей готель і спалить його. Я думав викликати поліцію, але Артур сказав, що «все під контролем вищих сил». Тепер я розумію, хто ці сили.

— Ці сили зараз хочуть просто пообідати з красивою жінкою, Марку, — я посміхнувся, спостерігаючи, як Кіра раптом повернулася до мене й підморгнула. — Тож давай про роботу ні слова. Хоча б наступні дві години.

— Домовилися, — Марк підняв свій келих. — За вдалі інвестиції в особисте життя. Бо, здається, ця твоя відпустка — найкраще, що ти збудував за останні роки.