Розділ 13:

Я заблокував екран і сховав телефон назад у кишеню штанів. Повідомлення про те, що Воронов застряг у якомусь придорожньому мотелі, миттєво втратило будь-яку цінність. Я подивився на Кіру — і весь світ за межами цієї чорної глянсової палуби перестав існувати.

Вона не спала. Вона сиділа, підібгавши під себе ноги, і спостерігала за мною крізь пасма свого розпатланого, солоного волосся. Моя біла бавовняна сорочка на її тілі була розстебнута на кілька верхніх ґудзиків, зсунувшись на одне плече й оголюючи тонку, витончену ключицю.

— Хто дзвонив? — тихо запитала вона, і в її голосі не було колишньої підозри, лише м'яка, лінива цікавість.

— Ніхто, — я підійшов ближче й кинув телефон на пасажирське сидіння. — Світ намагався нагадати про себе, але я його вимкнув.

Я сів поруч, і Кіра не поворухнулася, не відсунулася. Вона дивилася прямо в мої очі, і в цій глибині підсвічених зорями сіро-зелених зіниць більше не було жодного барьєру. Тільки чисте, концентроване очікування. Лід розтанув остаточно. Наша інтелектуальна дуель біля барної стійки, всі ці зухвалі шпильки й тактичні відступи вели саме сюди — до цієї хвилини, коли правила остаточно згоріли.

— Назаров... — її голос упав до ледь чутного шепоту, коли я протягнув руку й обережно торкнувся пальцями її щоки, спускаючись нижче, до шиї, де шалено й ритмічно бився пульс. — Ти занадто багато думаєш для людини, яка вкрала дівчину з курорту.

— Я вже не думаю, Кіро, — відповів я, перериваючи її слова.

Я нахилився й накрив її губи поцілунком. Цього разу в ньому не було обережності. Це був глибокий, владний і голодний поцілунок, який миттєво випалив між нами все повітря. Кіра відповіла з такою ж дикою, накопиченою за два дні напруги пристрастю. Її пальці судорожно вчепилися в моє мокре волосся на потилиці, притягуючи мене до себе, ніби вона намагалася врости в моє тіло.

Моя долоня ковзнула під тонку бавовну сорочки, торкаючись її гарячого, ідеально гладкого стегна. Шкіра пахла сонцем, сіллю та чистим літом. Кіра тихо, млосно зітхнула мені в губи, коли я плавно перемістив її до себе на коліна. Плед миттєво зсунувся на підлогу палуби, залишивши нас сам на сам із цією ніччю.

Рукава сорочки заважали, і я одним різким рухом потягнув тканину вниз, звільняючи її плечі. Тонкі ґудзики з тихим тріском розлетілися по тиковому настилу катера, але ні вона, ні я цього навіть не помітили. Я спускався поцілунками нижче — до її шиї, до чутливої улоговинки між ключицями, змушуючи її тіло здригатися під моїми губами від кожної нової хвилі жару.

Кіра вигнулася назустріч моїм рукам, повністю відпускаючи той клятий контроль, який тримав її роками. Вона більше не прораховувала ризики. Її пальці блукали по моїх плечах, дряпали шкіру на спині, змушуючи мене втрачати останні крихти залізобетонної витримки.

Коли я повністю увійшов у її гаряче, вологе тіло, Кіра закинула голову назад, зриваючись на тихий, хрипкий стогін, який луною відбився від гранітних скель лагуни. Рухи стали швидкими, рваними, на межі фолу. Вода навколо катера тихо хлюпала об борт, наче підлаштовуючись під наш божевільний, первісний ритм. Кожен погляд, кожне зіткнення шкіри обпікало сильніше за денне сонце. Це було те саме цунамі, про яке я попереджав її біля бару — воно накрило нас із головою, змітаючи статуси, минуле й будь-який здоровий глузд.

На фінальному, шаленому поштовху Кіра міцно заплющила очі, втискаючись обличчям у мою шию, і її тіло звелося в солодкій, тривалій судомі. Я впав слідом за нею в цю бездонну ніч, відчуваючи, як серце вистрибує з грудей від дикого перевантаження.

Ми лежали на великому шкіряному дивані катера, тісно притиснувшись одне до одного під одним великим рушником. Море навколо повністю затихло, перетворившись на чорне, нерухоме дзеркало, в якому ліниво плавали зірки.

Дихання Кіри поступово вирівнялося. Вона лежала в мене на грудях, малюючи пальцем невидимі візерунки навколо моїх ребер.

— Ну що, Назаров... — тихо, з ледь помітною хрипотою в голосі промовила вона. — Мені здається, твої фірмові коктейлі мають дуже серйозний побічний ефект. Про нього не попереджають у меню.

— Цей ефект доступний тільки VIP-гостям, Кіро Олександрівно, — я посміхнувся, міцніше притискаючи її до себе й цілуючи в маківку. — І я радий, що ти не стала писати скаргу в книгу відгуків.

— Я ще подумаю, — вона засміялася, і цей сміх був абсолютно щасливим. — Але мушу визнати: твій клієнтський сервіс справді вартий кожної витраченої секунди.

Я дивився на небо над нашою лагуною й розумів, що тепер я точно нікуди її не відпущу. Ні в Київ, ні до Воронова, ні назад у її залізобетонні плани. Ця ніч змінила все.