Розділ 11

Олексій кілька разів кліпнув очима, переводячи погляд з Артура на пакунок зі своїми речами, а потім назад — на блідого як смерть управителя. Його запеклий київський авторитет щойно дав тріщину об південну систему гостинності.

— Що ти мелеш, Артурчику? — Льоша спробував увімкнути свій фірмовий поблажливий тон, але голос зрадницько дав пів тона вгору. — Яке анулювання? Які ворота? Я заплатив за пентхаус готівкою на тиждень наперед!

— Г-гроші вже повернуто на вашу картку, — управитель затремтів, боязко косячись на Дана, який у цей момент спокійно витискав сік із лайма прямо в мій стакан. — П-повна сума. Плюс компенсація за незручності. Олексію, будь ласка... Не робіть гірше для нас обох. Машина чекає. Охорона на лобі вже... емм... готова допомогти вам з багажем.

Льоша задихав як загнаний бик. Його гордість топтали прилюдно, та ще й на очах у дівчини, яку він приїхав «рятувати» від її власної незалежності. Він різко повернувся до мене, намагаючись схопити за руку, але Дан просто злегка виставив уперед барменський шейкер, перекриваючи йому траєкторію. Металевий циліндр блиснув на сонці, як холодний кастет.

— Кіро, ти їдеш зі мною! — закричав Олексій, повністю втрачаючи залишки адекватності. — Ти з глузду з’їхала? Ти залишаєшся в цьому дурдомі? Тут якийсь расистський готель! Я на вас такий позов в суд вліплю, ви роздягнетесь до трусів!

— Льошо, — я повільно піднесла до губ свій свіжий лимонад, зробила маленький ковток і солодко заплющила очі. — Таксі біля воріт — це найкраща пропозиція, яку ти отримував за останні пів року. Скористайся нею. І так, судовий позов проти «Nirvana Group» — це дуже хороша ідея. Спробуй. Мені навіть цікаво, на якій хвилині твої юристи почнуть плакати.

— Ти... ти пошкодуєш! — виплюнув він, червоний як рак.

Олексій вихопив свій пакунок з рук нещасного Артура, зсунув брови й майже бігцем рушив через терасу геть. Артур, дрібно кланяючись у бік Дана, позадкував слідом за ним, на ходу витираючи лисину своєю незмінною хустинкою.

Коли їхні кроки нарешті затихли в глибині коридору, на терасі знову запанувала ідеальна, курортна тиша. Тільки море шуміло десь внизу.

Я повільно повернула голову до Дана. Він спокійно зняв свій фартух, кинув його на стійку й підпер підборіддя долонею, точно так само, як я робила вчора ввечері. На його обличчі знову заграла та сама зухвала, мільйонна посмішка.

— Ну що, пані Кіро, — протягнув він. — Як вам наш рівень клієнтського сервісу? За шкалою від одного до десяти?

— На дев'ять із половиною, Назаров, — я розсміялася, відчуваючи, як з душі остаточно спадає весь той тягар, який я тягнула з Києва. — Пів бала знімаю за те, що ти не дав йому випити «Останнє попередження». Мені б дуже хотілося подивитися, як він намагався б повернути гроші за коктейль.

— Для нього цей напій був би занадто дорогим, — Дан вийшов з-за стійки і сів на сусідній стілець, так близько, що його коліно торкнулося мого. — Ну що, колишній евакуйований, лід у склянці розтанув, вороги розбиті. Які плани на другу половину нашого безтурботного дня?

Я подивилася на його засмаглу шию, на розстебнуті ґудзики чорної сорочки й раптом зрозуміла, що моя відпустка нарешті починається по-справжньому.

— Мені здається, Назаров... — я нахилилася до його вуха, лоскочучи його своїм ще вологим волоссям. — Що твій катер у лагуні все ще стоїть на якорі. І там не ловить жоден супутник зв'язку. Ходімо перевіримо?