Розділ 9: Кіра

Гарячий душ трохи змив із мене залишки нічного божевілля, але аж ніяк не навів лад у голові. Я стояла перед дзеркалом у білому готельному халаті, розчісувала мокре волосся і намагалася знайти логічне пояснення всьому, що сталося.

«Отже, Кіро Олександрівно, підіб'ємо підсумки, — звернулася я до свого відображення. — Ти приїхала на елітний курорт, щоб побути наодинці зі своїм вигоранням. Замість цього ти за перші чотири години зняла маску з таємного мільйонера, випила три авторські коктейлі, втекла з ним на чорному катері в дику лагуну і... ну, скажімо так, повністю провалила план із ментального перезавантаження. Зате фізичне пройшло на десять із десяти».

Я посміхнулася, згадуючи, як Дан упевнено крутив штурвал і як його очі блищали без цих дурних сонцезахисних окулярів. Усе це було схоже на якийсь дорогий серіал, де я випадково отримала головну роль замість того, щоб просто сидіти на дивані з попкорном.

Я підійшла до ліжка, де лежав мій вимкнений телефон. Рука зрадницьки потягнулася до кнопки живлення.

«Ну давай, Кіро, увімкни його. Подивися в очі своєму головному кошмару».

Екран спалахнув, і апарат у моїх руках завібрував так скажено, ніби намагався вирватися й утекти назад у Київ. Сорок два пропущені дзвінки від «Олексій ВП». Сімнадцять повідомлень у месенджерах.

«Кіро, це не смішно. Де ти?»

«Я знаю, що ти взяла відпустку. Твоя секретарка — дурепа, але після третього дзвінка вона розкололася».

«Я лечу. Зустрічай».
 

Останнє повідомлення було надіслане дві години тому.

У мене всередині все похололо, а потім миттєво закипіло від люті. Цей чоловік не мав меж. Він вважав, що якщо ми зустрічалися два роки і він допомагав моїй компанії з юридичним супроводом, то тепер може купувати квитки на літак щоразу, коли я вирішую побути без нього. Навіть на іншому кінці країни, на закритому курорті, де доба проживання коштує як його місячний офісний оклад, він примудрився мене знайти!

— Ну ні, Альошенька, — процедила я крізь зуби, швиденько скидаючи халат. — Цього разу твій номер не пройде.

Я витягнула з валізи легкий білий сарафан на ґудзиках, швидко взула легкі шльопанці й навіть не стала сушити волосся — воно само висохне на сонці за п'ять хвилин. Мені потрібен був джин. Терміново. І бажано — той самий бармен, який так вміло лікував мою тривожність.

Я вилетіла з номера, майже бігцем спустилася на терасу й попрямувала до бару. Але на пів дорозі мої ноги буквально приросли до мармурової підлоги.

За барною стійкою, де ще вночі Дан так гарно розминав ожину, зараз сидів Олексій. Він виглядав максимально безглуздо для цього спекотного півдня: у своїх важких брунатних туфлях, щільних штанях-чиносах і сорочці з довгим рукавом, яка вже встигла покритися мокрими плямами під пахвами. Він роздратовано крутив у пальцях важку склянку з віскі й щось вичитував... Дану!

Дан знову був у своєму фірмовому фартусі. На його обличчі застигла та сама маска бездоганно ввічливого, трохи тупуватого курортного персоналу, яку він так віртуозно вмикав за потреби.

— Я тобі ще раз кажу, любезний, — голос Олексія розносився по всій напівпорожній терасі. — Мені плювати на ваші правила конфіденційності. Пані Кіра заселилася вчора. Я її наречений. Дай мені номер її кімнати, і я додам до твоїх чайових стільки, що ти зможеш купити собі нормальний годинник, а не цю китайську підробку.

Я ледь не пирхнула від сміху на весь голос. Олексій щойно назвав Audemars Piguet Данила «китайською підробкою». О, Боже, дайте мені попкорн, ця комедія обіцяє бути шедевральною!

Я помітила, як у Дана на секунду сіпнувся куточок губ — він явно ледве стримував регіт. Він плавно протер рушником чистий бокал, опустив погляд на свій мільйонний годинник і абсолютно спокійно відповів:

— Шановний пане, я дуже перепрошую, але наш готель гарантує повну приватність кожному гостю. Навіть якщо цей гость — прекрасна пані. До того ж, якщо ви хочете підняти мені чайові, то краще купіть у мене наш фірмовий коктейль «Останнє попередження». Він дуже добре охолоджує... занадто гарячих чоловіків.

Олексій багровів на очах. Він замахнувся склянкою, ніби збирався вихлюпнути віскі Дану в обличчя, і в цей момент я зрозуміла, що мій вихід на сцену вже просто неминучий.

— Олексій ! — голосно гукнула я, ступаючи на терасу і вмикаючи свій найхолодніший, «директорський» тон. — Тобі не здається, що ти переплутав цей бар зі своїм київським ЖЕКом? Залиш хлопця в спокої.