Розділ 6: Лагуна

Тиша в цій бухті завжди була особливою. Скелі обіймали воду з трьох боків, створюючи подобу природного амфітеатру, де кожен шерех здавався інтимним тайником. Тут не було чути ні музики з готелю, ні реву гідроциклів. Тільки ледь чутне зітхання моря, що перекочувало дрібну гальку на березі, та мій власний пульс, який чомусь прискорювався щоразу, коли Кіра робила вдих.

Я підійшов до носової частини палуби й скинув якір. Важкий ланцюг із сухим металевим брязкотом пішов на дно, і катер слухняно завмер, розвернувшись носом до відкритого моря. Коли я повернувся до кокпіту, Кіра вже зняла свої босоніжки на тонких підборах. Вона сиділа на шкіряному дивані, підібгавши під себе ноги, і розглядала свої пальці, наче намагалася знайти там відповіді на всі питання, які ми так успішно ігнорували останні пару годин.

— Тож... — вона підвела голову, і пасмо темного волосся знову впало їй на очі. Вона не стала його прибирати. — Ми на місці. Повна ізоляція, жодного зв'язку та мільйонер за штурвалом. Звучить як початок або дуже хорошого детективу, або дуже поганого трилера.

— Я віддаю перевагу реалізму, — я відчинив невеликий вбудований холодильник під пасажирським сидінням, дістав звідти кришталевий караф із чистою водою, лід і дві чисті склянки. Алкоголю на сьогодні з неї було достатньо — я не збирався користуватися тим, що її захисні бар'єри розмило коктейлями. — Тримай. Це без джину й без сюжетних поворотів. Просто вода.

Вона взяла склянку, і наші пальці знову зіткнулися. Цього разу вона не здригнулася, а навпаки — затримала погляд на моїй долоні, ніби вивчаючи лінії.

— Дякую, — вона зробила кілька повільних ковтків, не зводячи з мене своїх сіро-зелених очей. У цій неоновій підсвітці катера вони здавалися майже прозорими. — Знаєш, Дане... Олексій завжди казав, що я параноїк. Що я скрізь шукаю підступ, прораховую ходи й не вмію просто жити. Але зараз я сиджу на катері з людиною, чиє ім'я зазвичай згадують у Forbes, і мені чомусь абсолютно начхати на те, що буде завтра. Це нормально? Чи це просто дія твоєї «терапії»?

Я сів поруч, але не занадто близько — залишив між нами ті самі двадцять сантиметрів, які давали їй простір для маневру. Я хотів, щоб вона сама вирішила, наскільки близько підпустити мене цього разу.

— Нормально — це дуже розмите поняття, Кіро, — я сперся спиною на м'який борт. — У моєму світі нормально — це коли акції ростуть, а топменеджери не крадуть гроші на закупівлях. У твоєму — коли звіти сходяться до копійки. Але те, що ми тут — це не про норму. Це про дефіцит.

— Дефіцит чого? — вона злегка нахилилася в мій бік, і аромат її парфумів знову вдарив мені в голову з новою силою.

— Дефіцит справжності. Тобі не треба вдавати перед звичайним барменом, що в тебе все під контролем. А мені не треба тримати марку суворого засновника імперії перед жінкою, яка бачить мій годинник раніше, ніж мою посаду. Ми просто два виснажених трудоголіки, які випадково знайшли одне одного в правильний час і в правильному місці.

Кіра мовчала кілька секунд. Вона поставила склянку на столик і повільно, ніби зважуючи кожен міліметр, пересунулася ближче. Її плече торкнулося мого. Тонка тканина її сукні була майже невідчутною, і я виразно відчув, яка вона гаряча порівняно з прохолодним нічним повітрям.

— Тобі ніхто не казав, що ти занадто розумний? — тихо запитала вона, і її рука майже невагомо лягла на моє коліно. Прості штани з льону не рятували від цього дотику — я відчув кожен її пальчик так, наче вона торкалася моєї оголеної шкіри. — Це навіть трохи дратує. Ти ніби читаєш мої думки з якогось прихованого монітора.

— Це не монітор, Кіро. Це просто досвід. Я бачив сотні людей, які намагалися здаватися сильнішими, ніж вони є. І я сам такий. Кожного божого дня.

Я повернув голову й опинився так близько до її обличчя, що міг бачити, як тріпочуть її вії. Моя рука сама собою піднялася, і я обережно заправив те саме неслухняне пасмо волосся їй за вухо. Пальці затрималися на її щоці, погладжуючи ніжну, оксамитову шкіру. Кіра заплющила очі й ледь помітно піддалася назустріч моїй долоні, ніби шукаючи цього захисту.

— Мені набридло бути сильною, Дане, — її голос став зовсім тихим, майже дитячим, позбавленим усього того корпоративного глянцю, який вона носила як обладунки. — Я так втомилася від того, що кожен мій крок має бути продуктивним. Що кожен чоловік поруч хоче або використати мій мозок, або прикрасити мною свій статус.

— Тут немає статусів, — я нахилився нижче, мої губи майже торкалися її губ, але я все ще тримав паузу, даючи їй можливість зупинити мене. — Тут є тільки ти, я і море. Ніяких звітів. Ніяких Олексіїв. Тільки ця ніч.

Вона не зупинила. Навпаки, її рука ковзнула вгору по моїх грудях, пальці міцно стиснули тканину моєї сорочки, і Кіра сама подалася вперед, скорочуючи останні міліметри між нами.

Цей поцілунок був зовсім іншим. У ньому вже не було того першого вибухового шоку, як на терасі бару. Він був глибоким, повільним і неймовірно чуттєвим, наче ми намагалися вивчити смак одне одного на пам'ять. Я обійняв її за талію, притягуючи до себе, і шовк її сукні зібрався в моїх долонях. Вона тихо зітхнула мені в губи, повністю розчиняючись у моїх руках, і в цей момент я чітко усвідомив: цей тиждень на узбережжі перепише все моє життя до біса.

Коли перші промені сонця почали пробиватися крізь гранітні скелі лагуни, вода навколо катера змінила колір із чорного на глибокий ультрамарин. Я прокинувся від того, що Кіра злегка поворухнулася в моїх обіймах. Ми провели цю ніч у каюті, загорнувшись у великий плед, прямо під скляним люком, через який було видно зірки.

Вона все ще спала, уткнувшись носом у моє плече. Без своєї фірмової іронії та захисних шпильок вона виглядала дивно беззахисною. Навколо її очей залягли ледь помітні тіні — слід тих самих безсонних київських ночей, від яких вона так відчайдушно намагалася втекти. Я обережно, намагаючись не розбудити її, виплутав свою руку і підвівся.

На палубі було прохолодно. Ранкова роса вкрила тикове покриття дрібними краплями, а над водою стояв легкий туман. Я дістав телефон із бардачка — екран миттєво спалахнув десятками сповіщень.