Розділ 6: Лагуна

Тиша в цій бухті завжди була особливою. Скелі обіймали воду з трьох боків, створюючи подобу природного амфітеатру, де кожен шерех здавався інтимним тайником. Не було чути ні музики з готелю, ні реву гідроциклів — лише ледь відчутне зітхання моря, що перекочувало дрібну гальку, та мій власний пульс, який прискорювався щоразу, коли Кіра робила вдих.

Я підійшов до носової частини палуби й скинув якір. Важкий ланцюг із сухим металевим брязкотом пішов на дно, і катер слухняно завмер носом до відкритого моря. Коли повернувся до кокпіту, Кіра вже зняла босоніжки на тонких підборах. Вона сиділа на шкіряному дивані, підібгавши під себе ноги, і розглядала пальці, наче намагалася знайти там відповіді на всі питання, які ми так успішно ігнорували останні дві години.

— Тож... — вона підвела голову, і пасмо темного волосся знову впало їй на очі. Вона не стала його прибирати. — Ми на місці. Повна ізоляція, жодного зв'язку та мільйонер за штурвалом. Звучить як початок або дуже хорошого детективу, або дуже поганого трилера.

— Віддаю перевагу реалізму, — я відчинив вбудований холодильник під пасажирським сидінням, дістав кришталевий караф із чистою водою, лід і дві склянки. Алкоголю на сьогодні з неї вистачило — я не збирався користуватися тим, що її захисні бар'єри розмило коктейлями. — Тримай. Без джину й без сюжетних поворотів. Просто вода.

Вона взяла склянку, і наші пальці знову зіткнулися. Цього разу вона не здригнулася, а навпаки — затримала погляд на моїй долоні, ніби вивчаючи лінії.

— Дякую, — вона зробила кілька повільних ковтків, не зводячи з мене сіро-зелених очей. У неоновій підсвітці катера вони здавалися майже прозорими. — Знаєш, Дане... Олексій завжди казав, що я параноїк. Що скрізь шукаю підступ, прораховую ходи й не вмію просто жити. Але зараз я сиджу на катері з людиною, чиє ім'я згадують у Forbes, і мені чомусь абсолютно начхати на те, що буде завтра. Це нормально? Чи це просто дія твоєї «терапії»?

Я сів поруч, залишивши між нами ті самі двадцять сантиметрів, які давали їй простір для маневру. Вона мала сама вирішити, наскільки близько підпустити мене цього разу.

— Нормально — це дуже розмите поняття, Кіро, — я сперся спиною на м'який борт. — У моєму світі нормально — це коли акції зростають, а топменеджери не крадуть на закупівлях. У твоєму — коли звіти сходяться до копійки. Але те, що ми тут — це не про норму. Це про дефіцит.

— Дефіцит чого? — вона злегка нахилилася в мій бік, і аромат її парфумів знову вдарив у голову з новою силою.

— Дефіцит справжності. Тобі не треба вдавати перед звичайним барменом, що все під контролем. А мені не треба тримати марку суворого засновника імперії перед жінкою, яка бачить мій годинник раніше, ніж посаду. Ми просто два виснажених трудоголіки, які випадково знайшли одне одного в правильний час і в правильному місці.

Кіра мовчала кілька секунд. Вона поставила склянку на столик і повільно, ніби зважуючи кожен міліметр, пересунулася ближче. Її плече торкнулося мого. Тонка тканина сукні була майже невідчутною, і я виразно відчув, яка вона гаряча порівняно з прохолодним нічним повітрям.

— Тобі ніхто не казав, що ти занадто розумний? — тихо запитала вона, і її рука майже невагомо лягла на моє коліно. Прості лляні штани не рятували від цього дотику — я відчув кожен пальчик, наче вона торкалася оголеної шкіри. — Це навіть трохи дратує. Ти ніби читаєш думки з якогось прихованого монітора.

— Це не монітор, Кіро. Просто досвід. Я бачив сотні людей, які намагалися здаватися сильнішими, ніж є. І сам такий. Кожного божого дня.

Я повернув голову й опинився так близько до її обличчя, що бачив, як тріпочуть вії. Рука сама собою піднялася, і я обережно заправив неслухняне пасмо волосся їй за вухо. Пальці затрималися на щоці, погладжуючи ніжну, оксамитову шкіру. Кіра заплющила очі й ледь помітно піддалася назустріч долоні, ніби шукаючи захисту.

— Мені набридло бути сильною, Дане, — її голос став зовсім тихим, майже дитячим, позбавленим корпоративного глянцю, який вона носила як обладунки. — Я так втомилася від того, що кожен крок має бути продуктивним. Що кожен чоловік поруч хоче або використати мій мозок, або прикрасити мною свій статус.

— Тут немає статусів, — я нахилився нижче, майже торкаючись її губ, але все ще тримав паузу, даючи їй можливість зупинити мене. — Тільки ти, я і море. Ніяких звітів. Ніяких Олексіїв. Тільки ця ніч.

Вона не зупинила. Навпаки, її рука ковзнула вгору по моїх грудях, пальці міцно стиснули тканину сорочки, і Кіра сама подалася вперед, скорочуючи останні міліметри.

Цей поцілунок був зовсім іншим. У ньому вже не було першого вибухового шоку, як на терасі бару. Він був глибоким, повільним і неймовірно чуттєвим, наче ми намагалися вивчити смак одне одного на пам'ять. Я обійняв її за талію, притягуючи до себе, і шовк сукні зібрався в долонях. Вона тихо зітхнула мені в губи, повністю розчиняючись у моїх руках, і в цей момент я чітко усвідомив: цей тиждень на узбережжі перепише все життя до біса.