Розділ 5: Поза зоною досяжності

Дерев'яний настил причалу відгукувався глухими ударами на кожен крок її тонких підборів. Кіра йшла впевнено, хоча я відчував, як міцно її пальці стискають мою долоню. Нічний бриз моментально підхопив поли її шовкової сукні, змушуючи тканину  облепити стегна. Красиве видовище. Настільки, що я ледь не пропустив крок, спускаючись на палубу свого «Frauscher 1017».

Цей катер був моєю головною іграшкою на узбережжі — матово-чорний, із нізвідки не помітними обводами, створений суто для швидкості й приватності.

Я перестрибнув через борт, розвернувся і підхопив Кіру за талію, допомагаючи їй переступити глянсове загородження. Вона виявилася напрочуд легкою, але коли її босоніжки торкнулися тикового покриття палуби, вона не поспішала відпускати мої плечі.

— Тут затишно, — Кіра озирнулася на мінімалістичний шкіряний диван і низьку неонову підсвітку вздовж підлоги. — Але мені все ще здається, що це втеча від правосуддя в особі твого аудиту.

— Це тактичний відступ, — я пройшов до штурвала, кинув її сумочку на пасажирське сидіння і натиснув кнопку старту двигунів. Два блоки V8 відгукнулися низьким, ситим бурчанням, від якого палуба під нашими ногами ледь помітно завібрувала. — Я керую цим бізнесом сім років, Кіро. Повір, якщо ревізори знайдуть бруд, Артур здасть усіх своїх спільників ще до того, як ми вийдемо з бухти. Мені не обов’язково стояти в них над душею.

Я плавно перевів важелі вперед. Катер м'яко відійшов від причалу, розрізаючи чорну, як смола, воду, що світилася мільйонами дрібних іскор від готельних ліхтарів. За хвилину «Nirvana Resort» почав зменшуватися, перетворюючись на красиву, але далеку золоту декорацію на скелях.

Кіра підійшла ближче, спираючись ліктями на лобове скло поруч зі мною. Вітер розпатлав її зачіску, кілька пасм упали на обличчя, але вона навіть не намагалася їх прибрати. Вона просто дивилася на відкрите море, яке розгорталося перед нами.

— Куди ми йдемо? — запитала вона, перекриваючи шум вітру та мотора.

— Туди, де твій «Олексій ВП» не зможе дістати тебе навіть через супутник, — я викрутив штурвал ліворуч, обходячи прибережну косу, і додав газу. Катер підняв ніс і легко пішов на глісер, залишаючи за собою широкий білий шлейф піни. — Тут за мисом є дика бухта. Скелі закривають зв’язок, а вода там така прозора, що вночі видно дно на глибині п’яти метрів.

Я кинув швидкий погляд на панель приладів. Навігатор показував, що ми залишаємо зону покриття базових станцій готелю. Мій власний телефон уже давно лежав у бардачку на беззвучному режимі.

— Знаєш, Назаров... — Кіра повернула до мене обличчя, і в її очах, підсвічених синім екраном картплотера, знову з'явився той самий небезпечний вогник. — Ти дуже ризикований хлопець. Ти вивіз у море жінку, про яку знаєш тільки те, що вона п’є джин і ненавидить квартальні звіти. А раптом я — шпигун твоїх конкурентів? Або той самий аудитор, який приїхав знищити твою імперію?

Я зменшив оберти, коли ми увійшли в тінь високих гранітних скель. Двигуни перейшли на тихий, глухий шепіт. Катер плавно заходив у закриту, тиху лагуну, де вода здавалася абсолютно нерухомою, як дзеркало.

— Шпигуни не вимикають телефони, коли їм дзвонить начальство, Кіро, — я заглушив мотор, і нас оточила абсолютна, майже оглушлива тиша, порушувана лише легким хлюпанням хвиль об борт. Я підвівся з крісла і підійшов до неї впритул. — І шпигуни не цілуються так, ніби під ними руйнується земля. Тож твою легенду зруйновано. Доведеться бути собою.