Розділ 2: Гра на чужому полі

Сонце остаточно втопилося в морі, залишивши по собі густий, фіолетово-рожевий слід, який потроху затягував небосхил. На терасі «Nirvana Resort» увімкнулося приглушене вечірнє освітлення. Маленькі ліхтарики, заховані в густій зелені пальм, кидали м'які бліки на масивні дерев'яні столи та запотіле скло порожнього келиха Кіри.

Данило не поспішав прибирати її склянку. Він стояв, спершись ліктями на внутрішній бортик стійки, і з неприхованим інтересом спостерігав за тим, як дівчина намагається вирівняти дихання після першої порції його «ліків».

— Ну що, Кіро, — його голос звучав глухо, але дуже впевнено, перекриваючи тихий шум прибою. — Квартальний звіт відступив бодай на пару кроків, чи мені готувати наступний тур нашої терапії?

Кіра підвела голову й повільно покрутила в пальцях тонку соломинку, яка залишилася на дні келиха. На її губах усе ще блукала та сама тонка, іронічна посмішка, яку вона увімкнула як захисний щит із першої хвилини розмови.

— Скажімо так: твій джин зробив те, що моєму психотерапевту не вдавалося зробити останні три місяці. Він змусив мене замовкнути. Хоча б на п'ять хвилин.

— Це комплімент моїй майстерності чи просто констатація того, що ти втомилася з усім боротися? — Данило повів плечем, і тонка лляна тканина його сорочки натягнулася, видаючи зовсім не барменську, міцну статуру.

— Це констатація того, що ти занадто багато питаєш як для людини, чиє завдання — просто нарізати лайм, — вона примружилася, намагаючись розгледіти його очі крізь сутінки, але Данило тримався в тіні навісу

. — Але якщо тобі справді цікаво... Я приїхала сюди, щоб не бачити людей. Взагалі. Особливо чоловіків у краватках, які вважають, що можуть керувати моїм часом.

— На щастя, я без краватки, — Данило підкинув у долоні свіжий лайм і м'яко зловив його. — І керувати твоїм часом не збираюся. Навпаки, я пропоную його трохи сповільнити. Тут, на узбережжі, секунди йдуть інакше. Особливо, коли діє правило №1 — ніякого флірту з гостями.

Кіра злегка подалася вперед, спершись підборіддям на долоню. Цей жест виглядав навмисно зухвалим, але в її очах проглядав щирий азарт.

— О, те саме золоте правило про «жодного флірту»? Ти так упевнено про нього говориш, ніби сам його вигадав. Не боїшся, що я зараз покличу менеджера й розкажу, як тутешній бармен порушує корпоративну етику з першою ж самотньою гостею?

Данило тихо засміявся. Думка про те, що вона може покликати управителя готелю — Артура, який при кожній зустрічі кланявся Данилу ледь не в пояс і тремтів за своє крісло — здалася йому по-справжньому кумедною. Якщо Артур зараз вийде на терасу й побачить свого боса та головного акціонера за стійкою в ролі бармена, його просто схопить грець.

— Клич, — Данило зробив запрошувальний жест рукою. — Артур якраз десь у головному корпусі перевіряє списки VIP-гостей. Але врахуй, якщо мене звільнять, тобі доведеться самотужки змішувати другий коктейль. А судячи з того, як твій телефон продовжує вібрувати, чистий алкоголь тобі знадобиться вже за пів години.

Кіра кинула швидкий погляд на екран смартфона, де знову висвітилося ім'я «Олексій ВП». Вона роздратовано зітхнула і одним різким рухом повністю вимкнула живлення апарату. Екран згас. На терасі ніби стало трохи тихіше.

— Все. Проблему вирішено, — вона відкинулася на спинку стільця й подивилася на Данила вже зовсім іншим, глибоким і вивчаючим поглядом. — Тепер мені ніхто не заважає. Тож, Дане... що там у нас за планом? Ти обіцяв три коктейлі до повного цунамі. Перший я оцінила. Що далі?

Данило повільно опустив руки на стійку, наблизившись до неї так, що вона могла відчути легкий аромат його парфумів — суміш дорогого тютюну, морської солі та сандалу.

— Другий коктейль набагато небезпечніший, Кіро. Він змушує говорити правду навіть тих, хто звик усе життя ховатися за масками. Готова ризикнути?

Барна стійка між ними раптом здалася Кірі не захисним бар'єром, а лінією старту в якійсь дуже дивній, незапланованій грі. Вона дивилася, як Дан невимушено протирає кришталево чистий бокал, і зловила себе на думці, що його рухи надто економні, точні й впевнені для людини, яка заробляє на хліб чайовими від вередливих багатіїв. У ньому відчувалася прихована сила — засмаглі руки з чіткими венами, пряма постава і погляд, який не ковзав по обличчю, а ніби прораховував кожен наступний крок.

— Ти так упевнено говориш про ризик, Дане, — Кіра підперла підборіддя рукою, злегка нахиляючись уперед, від чого тонкі бретельки її шовкової сукні кольору хурми ледь помітно зсунулися. — Але зазвичай люди моєї професії прораховують ризики ще до того, як сідають за стіл. Тож твоя «важка артилерія» мене не лякає. Навіть якщо там буде джин упереміш із сироваткою правди.

— Любиш тримати все під контролем? — Данило ледь помітно посміхнувся, поставив келих на полицю й повернувся до неї. — Фінанси, дедлайни, чужі емоції... Це виснажує. Особливо, коли приїздиш на курорт, де все має працювати без твого втручання.

Ці слова влучили надто точно. Кіра здригнулася, але миттєво повернула на обличчя свою фірмову маску холодної байдужості.

— Ти занадто багато дозволяєш собі як для найманого працівника, — зауважила вона, звужуючи сіро-зелені очі. — Мені здавалося, у п’ятизіркових готелях персонал навчають менше думати й більше слухати клієнта.

— Каюсь, я погано вчився на тренінгах із гостинності, — Дан підсунув до себе нову склянку рокс і взяв у руки великий, ідеально прозорий куб льоду. — До того ж, мені здалося, що шаблонні посмішки тобі набридли ще в аеропорту. Я правий?

Вона нічого не відповіла, лише мовчки спостерігала за його руками. Дан дістав пляшку темного, матового скла — це був ексклюзивний колекційний бренді, якого взагалі не мало бути в меню цього бару, адже три пляшки цієї серії Данило особисто привіз зі свого приватного погребу в Бордо для особливих гостей. Проте зараз він без жодних вагань зірвав сургучну печатку.

Він налив бурштинову рідину поверх льоду, додав кілька крапель домашнього бітера, що пахнув дикими травами та паленою карамеллю, і плавно опустив на край склянки тонку спіраль апельсинової цедри.