Осінь добігає кінця. Опале листя вже майже зібрано, та все ж де не де, ще можна зустріти гори цього щорічного золота. Обожнюю осінь. У цей час я люблю безцільно гуляти парками міста, сьорбаючи каву чи какао, а може й глінтвейн. Це час роздумів та мрій. Час теплих пальт й м’якеньких светрів.
Роблю селфі й одразу виставляю в мережу. Мені пасує беретик кольору бордо і чорне пальто. Я виглядаю гарно й елегантно. Мій гардероб потихеньку стає більш жіночним й стильним, і в косметиці я все частіше обираю більш стримані кольори. Час задуматись про майбутнє місце роботи, про резюме й діловий стиль.
З такими думками, гуляю далі алеями і періодично зиркаю на телефон, чекаючи коли прилетить сердечко під нове фото саме від нього. Починаю уявляти, як він зараз побачить моє фото з геолокацією і приїде по мене; шукатиме по всьому парку, вдивляючись у перехожих панянок у схожому пальті; переживатиме, щоб встигнути знайти, поки я ще тут, а потім помітить мене, радісно посміхнеться і обійме у всіх на очах.
Від цих думок починаю посміхатись, наче це вже сталось. В такому піднесеному настрої, гуляю ще хвилин десять. Стає все прохолодніше і під фото не має його сердечка, і, взагалі, він не в мережі. На душі стає образливо, і я дратуюсь на себе, свої дурнуваті мрії про Ігоря, на нього, на те, як мало уваги він мені приділяє, не говорить про свої почуття до мене і не впускає у своє життя.
Гарного настрою як не було. Пригнічена й ображена йду в бік гуртожитку. Треба таки зайнятись навчанням, бо за думками про своє кохання, я не зробила кілька семінарів і не здала вчасно реферат. Пробую переключити думки в продуктивне русло. Планую свій вечір, сподіваючись, що сусідка не влаштує черговий сюрприз. Все менше дивлюсь по сторонам. Виходжу з парку і бачу знайоме авто.
Невже це він? Таки приїхав? Рука сама тягнеться по телефон; хай не шукає мене в парку, я сама вже біля нього. Уявляю, як зараз сяду в тепленький автомобіль, Ігор посміхнеться мені й поцілує, скаже – «Я так скучив, мала. Ледь встиг до тебе» і ми поїдемо кататись до самої ночі.
Мої фантазії розбиваються за кілька миттєвостей, коли з тепленького авто виходить інша дівчина і вони, разом з моїм Ігорем, йдуть в той бік парку де розташоване гарне кафе, у яке я хотіла з ним сходити.
Біль, шок, не розуміння. Як він міг?
Мої найгірші думки знайшли підтвердження. Він гуляє не тільки зі мною. Скільки нас, таких дурненьких, віддавались йому на задньому сидінні цього автомобіля?
Як я могла забути, що він бабій? Як могла повірити, що стану для нього тою самою, кого він полюбить, познайомить з друзями й батьками і, колись, зробить пропозицію?
Він покористувався мною, такою легко доступною, і пішов далі.
Нащо я переспала з ним на першому побаченні? Треба було поводити себе інакше, більш гідно. А тепер усе знищено.
Ридаючи йду в гуртожиток. На щастя, моєї сусідки не має, але замість запланованого навчання, я не роздягаючись лягаю на ліжко і далі плачу.
Чому він так вчинив зі мною? Чому дав надію на стосунки, а сам зустрічається з іншими? Невже він не бачив мого ставлення до нього? Козел, який же він козел. Хтивий бабій. Ненавиджу його.
Плачу і дістаю телефон. Пишу смс в якому повідомляю, що бачила його з іншою, розписую, яка він наволоч і як він ще пошкодує, що втратив таку дівчину, як я. Спамлю йому короткими й емоційними повідомленнями, не перестаючи плакати. А в кінці, відправляю смайлик з фа*ом і видаляю його номер.
Ігор Цебровський – моє кохання, моє розчарування, ненавиджу тебе.
Плачу всю ніч, а на ранок отримую не задовільно за не зданий реферат.
Треба викинути з голови це бісове кохання й задуматись про своє майбутнє.