1.3

- Пробачте, бабусю, я загулялась, - одразу вибачаюсь перед рідною.

- З ким була? – питає суворо, ще жодного разу не чула від неї такого тону.

- Гуляла.

- Те що гуляла я зрозуміла. То з ким? І не бреши.

- Ви вже знаєте, - визнаю покаянно. 

- З сином Паливоди, - суворо супить брови бабуся. – Аню, тут тобі не місто.

- Що це означає? – в перше чую щось подібне.

- Мені вже донесли, що ти тягаєшся за цим хлопцем, а сьогодні їхала у нього на рамі, як ота собачка. Май гідність, дівчино. Пограєшся, поїдеш, а як мені людям в очі дивитись?

- Ба, але ж ви самі про кохання говорили, про парубків і все таке, - підвищую голос на бабусю і це теж вперше поміж нами.

- Так я то про місто говорила. 

- То що в селі ніхто не зустрічається по вашому?

- Ой, Ганусю, все складно. Не так повинно бути. Не у всього села на видноті. Або ж скромніше. От ви в поля сьогодні їздили, що ви там робили?

- Катались, - дивуюсь, бо що ще там можна робити: кататись, прогулюватись, квіти збирати та й вся розвага.

- А знаєш що вже люди говорять?

- Що?

- Ой, не мороч мені голову, дитино. Те й говорять, що попользував він тебе. Те й говорять. І твої, так звані подружки, перші хто по селу й розносить цей послух. Мені Дмитрівна вже все донесла, про що вже пліткують і будуть на базарі у суботу обговорювати. Що онука Заболотних по руках пішла. Сором мені, сором.

Спочатку я не вірю сказаному, надто це не реально, не про мене. Але скільки я так історій чула від баби і її подружок на п’яточку? Про вагітних старшокласниць, про покинутих молодих дружин з малими дітками, про молодих вчительок, що приїхали по розподілу і тут крутять шури-мури без розбору і ще багато всього. Я ж слухала ці історії з відкритим ротом, бо цікаво наче аргентинський серіал, але то реальність, та ще й десь тут, бо називались імена й прізвища. А тепер я буду одна з них. До мене придивлятимуться, обговорюватимуть. Мені теж стало соромно, аж щоки запашіли. Але ж я поїду через місяць, а бабусі тут жити. Їй в спину тикатимуть, її в кожному дворі обговорюватимуть. І все через мене. Сльози вже стоять в очах від тої величезної, непідйомної провини. Що ж я накоїла? 

- Пробачте, бабусю, - вже ридаю на теплому плечі найріднішої. Пробачте мені. 

- Ну-ну, дитино. Все буде добре.

Мені так соромно, що я не виходжу з хати два дні. А на третій, бабуся садовить мене в автобус і я повертаюсь додому на місяць раніше.