1.2

В мені нема нічого особливого. Ні форм, ні об’ємів. Типова симпатична дівчинка. В колі подружок я не виділяюсь нічим. Та він обрав саме мене. 

- Ти дуже гарна і сяєш, наче сонечко, - запевняє мене Микита і я не можу стримати дурнуватої посмішки.

От уже більше місяця, як ми гуляємо разом і він називає мене своєю дівчиною. А я просто не вірю, що все це відбувається зі мною. Перші знаки уваги, не сміливе тримання за руку і перший поцілунок. Усе так тривожно солодко, що мені здається ніби я не живу, а переглядаю прекрасний фільм зі своєю участю в головній ролі. 

- Доню, ти якась не така, як завжди, - питається бабуся. Нудно тобі зі мною, старою? Все із подружками час проводиш, - скрутно жаліється.

- Ну що ви, ба, - відчуваю провину і за те, що дійсно весь час на вулиці, і за брехню, бо про Микиту не знає ніхто. 

Бабуся скрушно хитає головою, зітхає і йде, а мені серце крається. Та я не знаю, що сказати чи зробити, всі думки заполонив Микита, а в добі  занадто мало годин, та й ті так швидко спливають. Микита допомагає татові в полі й на городі, тому часу на зустрічі у нас не багато, та я все одно його чекаю й виглядаю. Мені достатньо хоча б одного погляду, чи кількох фраз і його посмішок. Тому я тиняюсь вулицею де стоїть його дім, знаходжу собі розваги, ходжу в гості до дівчат дальньою дорогою. 
Мені достатньо того, що в світі є він, що в чужих розмовах, я можу почути його ім’я. Ночами я довго не можу заснути мріючи про наші зустрічі, плекаючи фантазії про поцілунки та обійми. Пурхаю над землею, наче моя таємниця, то священний грааль, який я пізнала і віднині не буду колишньою. До нього я не знала, що таке кохання, думала люди переоцінюють це почуття, та зараз я розумію усіх поетів, і жалкую лише про те, що сама не здатна передати свої емоції через рифму. Здається, навіть осмислити до кінця їх не можу. Та знаю, що те, що відчуваю – дуже важливе і вагоме, і що не витримаю, якщо він цього не поділяє. 

Лежу в тіні дерев і дивлюсь на небо через зелені листочки. Вранці викопали з бабусею цибулю й часник. Заплели цибулеві косички, але в більшості пообрізали сухе бадилля, пообтрусювали цибулю, підсушили і сховали в конюшні до морозів. Коней колись тримав дід, та без нього, бабуся не стала їх тримати, як і баранів та кролів. 

Тож тепер я лежу в затінку й відпочиваю, йти до хати не хочеться, а тут так хороше й приємно. Чую чиїсь кроки, тому швиденько підводжусь й обтрусюю* одяг. Цікаво хто це у двір забрався без запрошення? 

Понад городом в мій бік іде Микита і посміхається мені сяючою посмішкою.

- Пощастило, що тебе тут побачив. Подвійне щастя, бо я на сьогодні вільний і щастя буде потрійним, як згодишся поїхати зі мною кататись.

- Зараз перевдягнусь, візьму велосипед і поїдемо.

- Не треба всього цього. У мене на рамі сядеш. І перевдягатись не треба, ти і в цій сукні красуня. Ходімо.

І я забуваю про все на світі: що треба попередити бабусю, взяти хоча б хустку від сонця чи панаму, а ще було б добре перевзути шльопанці на макасини. Та все це в мить втрачає свою важливість, в мить, коли його долоня тримає мою і він так ніжно дивиться на мене.

Перелазимо через дротову огорожу і бачу його велосипед біля дороги. Микита допомагає мені сісти перед ним на раму, де він приладнав щось на кшталт багажника і ми їдемо маршрутом, який лише йому відомо. В душі так солодко, так вільно, що хочеться сміятись, чи розкинути руки, наче птах. Ми доїзжаємо до полів з рапсом, минаючи поля пшениці, кукурудзи й соняшнику. Маленькі жовті квіти викликають в душі романтичний щем, коли ми продовжуємо шлях земляними дорогами. І я даю собі волю, спираючись на груди мого хлопця, відпускаю раму і розкидаю руки в сторони. Здається я лечу. 

Ми повертаємось в село вже іншою дорогою, минаючи поля з помідорами, які якраз збирають жінки, а чоловіки грузять ящики. Зупиняємось біля контори молочного заводу, там ростуть найсмачніші абрикоси. Рвемо, збираємо повні пазухи і їмо ці солодкі фрукти. Сік тече нашими зап’ястками, ми цілуємось і сміємось, як щасливі, безтурботні діти. 

Забуваю про час. Тому повертаюсь пізно. Бабуся вже загнала живність, занесла маленьких каченят до літньої кухні, щоб не змерзли, а сама чекає мене в хаті, забувши про свій серіал. 
 

********

обтрусюю - це не помилка, а так само, як сідю, просю, це слова південноукраїнського діалекту, говірка або суржик. Я не мовознавець, але саме такі слова чула в селах Херсонщини та Миколаївщини.