Розділ 10. Келих надії

— Хто цей хлопчик? — якось відсторонено питає мама, коли Денис входить в кухню, де ми усі сидимо з того моменту, як поліція залишила наш дім.

— Це Денис, він…

Замовкаю, не знаючи, як пояснити наші відносини, не готова озвучити їх вголос. Безпорадно озираюсь на Дениса і лише тоді розумію, що більш красномовнішого погляду і уявити важко. Та мені байдуже — моя дитина десь невідомо де, можливо, перелякана, можливо, сумує, і точно не розуміє, що відбувається.

Денис дивиться на мене зі спокійною впевненістю в погляді, а потім переводить очі на маму. Ми схожі, я знаю, ми такі схожі з нею, що треба бути зовсім неуважним, аби не зробити вірні висновки. Денис уважний, він відразу розуміє, що до чого. Розуміє і робить те, чого я від нього не чекала. ВІн підходить до мене ближче, обіймає за талію і стримано і спокійно продовжує мою репліку, так незграбно і сором’язливо обірвану:

— Я зустрічаюсь з вашою донькою, пані?..

— Ольга, — мама від несподіванки аж перестає плакати, переводить погляд з мене на Дениса і назад, не знаходячи слів.

Я знаю, що коли б Кирилко був вдома, то вона би швидко їх відшукала. Образливі і ядучі слова, переповнені сарказмом. Та зараз вона занадто сильно хвилюється за мого сина, тому просто мовчить, киває, коли Денис говорить, що радий з нею познайомитись, хоч і за таких обставин.

— Було би краще, аби ми познайомились інакше, але вже як є, — нарешті вичавлює мама і жестом запрошує Дениса сісти до столу.

— Розповідай, — він не метушиться, лишаючись таким само витриманим і холоднокровним. — В деталях. Треба розуміти, що робити і з чого почати, а для цього я маю знати, що відбулось.

Аля, яка весь цей час сидить, ніби води в рот набрала, бере слово. Доки вона розповідає Денисові про події сьогоднішнього дня, я механічно роблю нам усім чай, ніби ці прості дії — підігріти чайник, дістати чашки і печиво — можуть якось втримати мою тривожність в стійлі.

На диво, тримаєть. Я майже не тремчу, і сльози не течуть по щоках — вони закінчились, лишивши по собі порожнечу. І лише присутність Дениса чомусь робить цю порожнечу меншою  і не такою лякаючою.

— Що постановив суд? — нарешті питає Денис, з вдячністю приймаючи з мої рук чашку чаю. — З ким визначене місце проживання Кирила?

— Зі мною, — відповідаю я. — Ми зараз судимось за розподіл майна, яке Ігнат не хоче мені віддавати, і тому він так…

— Він “так”, бо він козел, — подає голос Аля. — Йому син і задарма не потрібен, він Наді мститься. І оцей лист-запальничку виключно з паскудності надіслав…

— Заява в поліції є? — холодно і якось на диво небезпечно питає Денис.

— Звичайно. І від тітки Олі теж, — Аля сьорбає свій чай, і в неї тремтять руки. — Але нам сказали, що це не можна вважати викраденням, бо він же батько… Він має право…

— Піти під три чорти він має право, — огризається Денис і дістає мобільний. — Хвилинку!

Я стою біля вікна, спостерігаючи з боку, як він комусь телефонує. Я не знаю, що він задумав, і не можу навіть здогадуватись. Бо занадто мало знаю про нього. Я так довго уникала будь якої близькості, будь яких деталей і подробиць, що зараз навіть не можу уявити, що саме Денис збирається робити.

— Алло? — йому нарешті відповідають, — Сергій Васильович? Пам’ятаєте, ви мені радили юриста? Так, для консультації… Ні, я не забув… Зараз не про диплом, Сергію Васильовичу, зараз питання важливіше! Він ще практикує? Ліцензія продовжена, так? — цей незнайомий мені Сергій Васильович відповідає щось хороше, тому що Денис розпливається у посмішці. — Чудово! Я дуже радий, так… Та в нас тут проблема: чоловік викрав спільного сина, перед цим намагався колишній дружині фізично зашкодити… Ой, давайте без перевірок, я ж серйозно! Так от, поліція відмовляється виконувати обов’язки, кажуть, що він же батько і все таке інше… ЗАяви постраждалих є, звісно! Дякую вам! Так, чекатиму!

— І що це було? — питаю, коли Денис відкладає телефон.

— Мій науковий керівник це був, я в нього диплом пишу. Зараз подзвонить одному своєму знайомому, з прокуратури. Трішки пришвидшимо цих розумників, які дозволяють собі заплющувати очі на правопорушення і плямують честь поліції.

— А ви на кого вчитесь, юначе? — суворо питає мама, примруживши очі.

— Юрист, — впевнено посміхається Денис. — Сімейна справа, можна сказати. Покійний батько передав у спадок адвокатську фірму “Максименко і син”, — тепер посмішка стає трішки сором’язливою, — Ну от, син — це я…

Я миттю згадую про те, що свого часу мені не вистачило коштів, аби найняти адвокатів цієї фірми, найкращих і найзатятіших. І, звісно, найдорожчих не лише в нашому місті…

— Ну, поки я навчаюсь, фірмою керує рада директорів, — розповідає тим часом Денис. — Вони сказали, що я маю навчитись всьому сам. в принципі, я й сам це знаю, тому не особливо афішую, хто я…

Аля давиться чаєм і дивиться на мене так, ніби я щойно виграла джек-пот, а їй не сказала. А я стою і намагаюсь зрозуміти, чому при таких даних цей дивовижний хлопець тягнеться до мене, а не до якоїсь молодої дівчини.

А ще… Ще я намагаюсь трішки пригальмувати свою надію, що потроху, але нестримно, розгорається в душі…