Розділ 9. Келих страху

— Ми просто йшли тротуаром, — мама вже не ридає, сліз не лишилось. — Просто йшли зі школи, розумієш? Я не знаю, як це сталось…

Вона сидить на кухні, раптом така маленька і вразлива. На її обличчі сліди відчайдушної боротьби за мого сина: синці і подряпини, які лишив їй Ігнат. Я вже знаю, що вона пручалась, вона боролась за Кирилка, але жінка, що була з колишнім в авто, подряпала їй обличчя своїми довгими нарощеними нігтями з кристалами. Один із них лишився в мами під шкірою, і його довелось діставати пінцетом…

Поліція щойно поїхала. І лікар, якого довелось викликати вдруге, аби вколов мамі заспокійливе, тому що її трусило від пережитого стресу і шоку. Мене також трусило, але я відмовилась від медикаментів — мені був потрібен ясний мозок і не затуманена голова. Чим ця ясність могла мені допомогти я не знаю, але мені здається, що я не маю права на помилку, коли моя дитина невідомо де.

Телефон Ігната мовчить. “Абонент поза зоною досяжності” — раз-у-раз повторює мені механічний холодный голос автовідповідача. Так само, як телефони Кирилка і тієї жінки, Ігнатової коханки. Мама описала ту, що була в машині, і я не сумніваюсь — вона теж причетна, та студенточка, з якою Ігнат мене зраджував.

Я дзвонила спільним друзям, колишнім друзям, що стали на бік Ігната. Ніхто нічого не знав, лише співчутливо цокали язиками і намагались заспокоїти мене запевняннями, що моєму сину нічого не загрожує. “Ну, він же батько, він йому нічого поганого не зробить”, “Він теж має право бачитись з дитиною”, “Якби твоя матір добровільно віддала сина батькові, то може б і нічого не сталось” — такі слова я чула від цих людей, яких, вважала, добре знаю.

Не знала… Ні їх, ні Ігната… Нікого не знала…

Навіть матір свою не знала, не уявляла в ній стільки сміливості так відчайдушно відбиватись від чоловіка, вищого й молодшого, і вдвічі сильнішого за неї… Я бачила відео з камери, на яку потрапили і мама, і Ігнат. І чи не вперше з повагою поглянула на маму, на мою маленьку і перелякану маму, що все моє життя намагалась бути зручною для усіх, тихою і ввічливою. А під маскою стриманою сірої мишки, як виявлялось, була скажена кішка, що билась до останнього, аж доки Ігнат не відкинув її на землю і не вдарив кілька разів ногами. Лише так він і зумів виграти час, стрибнути за кермо і стрімголов поїхати з місця, на якому вкрав мого сина.

— Пробач мені, доню, — тихий шепіт мами висмикнує мене з моїх роздумів. — Я мала вберегти його…

— Мам, ти зробила все, що змогла, — чужим, незнайомим мені голосом відповідаюя і сама ж кривлюсь від того, як це паскудно звучить. — Не те, я хотіла сказати…

— Цього було замало, — зітхає мама. — Я знаю…

— Тітко Олю, та досить! — Аля, що сидить поруч, ляскає по столу рукою. — Надя що, не розуміє? Цей виродок вас бив, а ви все одно намагались не віддавати малого! Ми що, не бачили? Та в мене до смерті ці кадри перед очима будуть!

— Він нічого поганого Кирилку не зробить, — не знаю, як, та я вичавлюю ці слова так впевнено, що й сама у них вірю. — Він не зашкодить своєму сину!

Фразу про те, яку шкоду він вже завдав моєму хлопчику, викравши його, я замовчую…

— Що робитимемо далі? — схлипує мама, дивлячись на мене таким пустим і згорьованим поглядом, що я здригаюсь. — Де будемо шукати мого онука?

Я набираю в груди повітря, аби сказати, що поліція вже шукає авто Ігната і його самого, та в цей момент дзвонить телефон.

Денис…

Він телефонував не вперше за цей день, та я постійно скидала дзвінки. Спочатку через пожежу в офісі, потім через викрадення сина. Дзвінок за дзвінком, я відбивалась від кожної його спроби поговорити. Мені було не до привітань, навіть від цього хлопця…

— Надь, відповідай! — Аля підсуває мені телефон, на якому світиться ім’я “Денис”. — Давай…

Не знаю, чому, та я беру його в руки. Одна хвилинка, просто скажу йому, що не маю часу на розмови.

— Надю, ти як? — в його голосі звучить дивна суміш полегшення і тривоги. — Ти в усіх новинах! Пожежа в офісному центрі, я побачив випадково! Дзвоню, дзвоню… Я злякався за тебе…

— Денис, мені зараз не до цього, — все тим самим чужим голосом відповідаю йому. — Зараз невдалий час…

— Ти в лікарні? — тепер тривога ллється через край. — Ти постраждала? Скажи мені, прошу!

— Ні, я в порядку, — чомусь десь під ребрами стає тепліше від того, як звучить його голос, його страх за мене.

Справжній страх — такий не зіграти. ВІн хвилюється, він побачив новини про пожежу і дзвонив, аби почути мій голос, аби спитати, чи я в порядку…

— Щось іще сталось? — в голосі Дениса тепер щось інше, стримане і холодне. Та сама рішучість, що змусила його забрати мене з дому посеред ночі. — Я під твоїм під’їздом, щоб ти знала…

— Чому? — прохоплюється в мене.

— Ти не відповідала, і я приїхав з наміром розпитувати твоїх сусідів, — він навіть не намагається вдати, що ніяковіє. — Я хвилювався, — ніби це все пояснює.

Насправді, це дійсно пояснює геть усе. Принаймні, для мене. Ця його турбота, це переживання… Я навіть не зрозуміла, як схлипнула в трубку. Сльози, що я тримала в собі увесь цей час, доки спілкувалась з поліцією, таки знайшли вихід.

— Надю, я поруч, — Денис стишує голос. — Буквально! Я тут, внизу… Я знаю, що ми не говоримо про особисте, я знаю! Я не уявляю, що ще сталося, але… Просто… Дозволь мені допомогти. Будь ласка!

— Мій колишній чоловік викрав мого сина, — я змахую сльози з обличчя і видихаю в трубку зізнання, шаленіючи від думки, що сама ж порушую свої ж правила. — Сьогодні. Після того, як надіслав листа, який загорівся в мене на столі і ледь не спалив мій офіс. — на тому боці панувала тиша і я гірко сміюсь, ковтаючи сльози. — Ну що? Ти готовий допомогти мені з цим? — на мить стає соромно і я м’якіше додаю. — Якщо ні, то я все розумію…

— Який номер квартири? — спокійно питає він. — Я підіймаюсь…