Розділ 8. Келих отрути

Лютий приходить в місто різнобарвними сердечками на кожному стовпі, в кожній вітрині, навіть на рівному полотні сплячих газонів засніжених парків і скверів. Сердечки падають донизу, звисають на стрічках з-під стелі. Сердечки мерехтять в рекламі і дзвенять в піснях. Сотні і сотні пломенистих сердечок на честь святого, що поєднував серця.

Валентинів день влітає в моє життя букетом троянд від колеги, повітряними кульками у вигляді середечок від Кирилка, скромною валентинкою від мами, нескромною листівкою-”розкладачкою” від Алі і листом від Ігната.

Я відкриваю конверт на роботі, спекавшись колеги, що шаріється і мнеться, вручивши мені той нещасний букет троянд. Проти волі посміхаюсь, відклавши подаровані квіти убік. Я не люблю троянди, але увага колеги приємна, хоч і несподівана. В житі би не подумала, що цей стриманий сорокарічний замдиректора може так червоніти і нервувати, просто вручаючи букет. Схоже, я йому подобаюсь…

В конверті цупкий папір, надто щільний, як на звичайний аркуш. Скоріше, це тонкий картон, на якому написано лише кілька слів. “Я заберу Кирила, і ти більше його ніколи не побачиш. Я — батько, я маю право”.

— Придурок, — бурчу я під ніс, відчуваючи, як гарний настрій розсіюється, як туман. — Алька, він сина хоче забрати!

Я відкидаю аркушик убік на стіл, повертаюсь до подруги, що тут же, поруч, вмикає свій робочий комп’ютер. І, схоже, лише це рятує мене від опіків. Тому що аркуш раптово спалахує хімічним, зеленуватим вогнем, від якого займаються папери на моєму столі.

Якусь мить я мовчки дивлюсь на вогнище на столі, що весело танцює, пожираючи звіти, конверти, мої валентинки і навіть паперову обгортку мого трояндового букету. А потім, сама не вірячи в те, що говорю, що це слово взагалі можна й варто вимовляти вголос, кричу на усю силу легенів:

— Пожежа!

Вогонь танцює, мов навіжений, мене за руку кудись тягне Аля, а я дивлюсь на зелені язики полум’я і не можу відкараскатись від відчуття, що мій колишній чоловік хотів мене вбити…

***

— Надя, ти в порядку? — Аля штурхає мене, дивиться в очі, та я не можу сфокусувати погляд на ній, не можу тримати увагу на чомусь довше кількох секунд.

Лікар, що примчав з пожежниками, сказав, що у мене шок. Насправді, він не зовсім правий. В мене не шок, в мене якась в’язка і липка паніка. А ще передчуття чогось неминучого, чогось лякаючого. Страшного настільки, що я німію і завмираю.

В листі було щось, що зайнялось. Щось, що фарбувало вогонь в зелений. Цього “чогось” було замало, аби спалити увесь офіс на попіл, але цілком достатньо, аби обпекти мені руки, якби я не відкинула той листок в момент роздратування. Ця хімічна штука не дозволила загасити мій палаючий стіл з купою паперів на ньому. Пожежники, потім поліція і швидка, прибули вчасно. Згорів лише мій стіл.

І проклятий лист від колишнього…

— Аля, він хотів мене вбити, — повторюю я, дивуючись тому, наскільки відсторонено і спокійно звучить мій голос. — Це було навмисно…

— Ти впевнена, що то від нього лист? — Аля говорить так турботливо і делікатно, що мені хочеться кричати на неї.

Вона не вірить мені. Не знаю, чому. Вона ж завжди казала, що Ігнат — козел, якого ще пошукати треба. Казала, що він мені не пара і що я не раз плакатиму з ним. І от вона не вірить, що він міг зробити те, що зробив…

Я відкриваю рота, аби пояснити їй, що аркушики цупкого паперу не загораються просто так в руках, майже в руках людей, котрим погрожує автор листа. Але не встигаю й слова сказати, як телефон починає тренькати. Вимогливо і невблаганно.

Передчуття чогось страшного стає сильнішим, коли я бачу на екрані підпис “Мама”.

— Невже їй хтось повідомив? — здивовано питає Аля, побачивши, хто мені дзвонить.

Та я знаю, що причина в іншому. Не знаю, звідки, та я знаю це — сталося щось жахливе. Передчуття видряпує в мене на спині візерунки, мов кігтями, що намагаються проникнути в сердце. І воно не помиляється…

— Надя, він вкрав Кирилка! — захлинається в риданнях мама, але я можу чітко розібрати кожне її слово. — Він вихопив його в мене просто з рук!

Я би хотіла знепритомніти від шоку, але навіть в цій милості мені відмовлено. І я просто намагаюсь вдихнути повітря, що пахне кіптявою, попелом і безнадією…