Розділ 7. Гіркий абсент, солодкий чай

Це триває довго, надто довго, аби лишатись випадковістю.

Ці зустрічі майже без слів, потайки, в темряві зимових вечорів. Я не розповідаю нічого, він не питає. Просто лишається поруч, світлом місяця в найтемніші найхолодніші ночі. Моєю таємною відрадою і ще таємнішим гріхом.

Вдень же я веду бій. Вдень я борюсь за минуле, яке не повернути, з майбутнім, що лякає до крику. Суди, слухання, консультації в адвокатів. Ми б’ємось з Ігнатом за кожну копійку, за кожну чашку і виделку, за кожну годину спілкування з сином.

Ігнат тримає мене на гачку. Ігнат піднімає на вуха пів міста, аби вигризти в мене моє минуле, в яке я так багато вклала. Ігнат залякує мене тим, що забере сина, того сина, на якого йому стільки років начхати, навіть коли Кирилко щодня був перед його очима. Того сина, до якого він ні разу не піднявся вночі, коли той був маленьким і плакав через кольки чи зуби, що різались по три за раз. Того сина, в кімнату до якого він виселив мене на три роки, аж доки всі дитячі напасті не минулись. Якого виганяв з нашої кімнати, коли йому снились кошмари.

Того сина, який був йому потрібен лише на прилизаних фото в соцмережах, куди він залипав одразу, як було зроблено найвдаліший знімок…

Тепер він погрожує відсудити його в мене, забрати назавжди, аби лиш не ділитись квадратними метрами спільно придбаної квартири. І в моїй голові просто не вкладається, як я могла кохати цього чоловіка…

***

Денис для мене ніби ковток свіжого повітря в цій задусі безкінечної битви. В його обіймах я відчуваю себе живою, живою, як ніколи. Після зустрічей з ним, я тримаюсь краще. Спокійно посміхаюсь в обличчя колишньому чоловікові і його коханці, впевнено відповідаю на питання юристів. Я маю сили на те, аби бути мамою, що лишається аксіомою для свого сина.

Я звідкись беру сили для того, аби одночасно і працювати, і жити і навіть посміхатись. Попри все те, що відбувалось, попри те, що моє життя розсипається на друзки. Навіть Аля помічає це.

***

— Слухай, я тобі дивуюсь, — задумливо сьорбає Алька чай, коли ми вже зачиняємо офіс і сидимо в напів темному кабінеті, відтягуючи момент повернення додому. — Цей козел тобі кров п’є крізь трубочку, а ти тримаєшся, ніби так і треба.

Я мовчу, намазую на шмат булочки “Нутеллу” і дивлюсь, як за вікном пролітають лапаті сніжинки. Що їй сказати? Що я, мов той вампір, тягну сили і хлопця, що, схоже, по справжньому в мене закоханий?

— Схоже, то або друге дихання, або псіхована тяга, — віджартовуюсь я, вдаючи, що нічого особливого не відбувається.

Але Алька надто добре мене знає. Ми знайомі більше років, ніж я була заміжня, тож коли хто й бачить, як я брешу, то це вона.

— Ти завела хахаля! — навіть не питає, а впевнено стверджує вона. — Надія, та ти крутиш роман!

Червонію, ніби хто в обличчя фарбою хлюпнув, і ніякий тональний крем цього не приховує. Алька бачить, її очі загоряються захватом і такою всепоглинаючою цікавістю, що я починаю сміятись, мов дурна. Може, це просто напруга відпускає…

— Я б не назвала це прямо романом…

— Як давно? — Аля аж забуває про свій чай і тістечко, присувається ближче. — Скільки ти з ним вже? Хто він? Давай, розповідай, бо я тут згорю з цікавості!

— Ну-у-у, — тягну я, хваючи очі. — Ми з ним познайомились тоді в клубі… Ну, коли ми святкували моє розлучення…

Алька кілька секунд дивиться на мене красивими, ідеально круглими очима і раптом починає реготати.

— Той хлопчина?! — ледь вичавлює вона крізь сміх. — Ти з тим хлопчиною, з яким танцювала?

— Ага, — остаточно соромлюсь, намагаюсь закусити цей сором своєю булочкою. — Його Денис звуть…

— Та ти що?! — не знаю, чого більше в Аліному голосі, захвату чи заздрості. — І як воно з молодшим коханцем?

Від сорому аж спекотно, та Аля, схоже, не вбачає в моєму романі нічого страшного і соромного, навпаки. Вона так щиро радіє за мене, засипає купою питань про Дениса. І лише наприкінці чаювання тихо і трішки застережливо говорить:

— Тільки закохуватись не здумай, подруго. То буде поганою ідеєю… — на моє німе питання, вона гірко посміхається і додає. — З юними спокусниками тільки в ліжку весело, але вони на те і юні, щоб бути далекими від наших дорослих проблем.

— Ну, то все просто для того, аби відволіктись, — одягаю я байдужу посмішку, як маску. — Мені ще серйозних стосунків не вистачало. Досить, наїлась… Живу для себе!

— Оце правильно! — аля салютує чашкою. — В тебе вже є син, нащо тобі ще один?

Я салютую у відповідь, подумки рахуючи хвилини до закінчення цього чаювання на роботі і миті, коли сяду в “Ніссан”, що пахне парфюмом, шкірою і Денисом…