Розділ 6. Холодне віскі і гарячі сльози

— Ти плакала, — Денис стоїть поряд, трішки позаду мене, так, що я не бачу його обличчя, лише відчуваю спиною його присутність. — Коли подзвонила, то плакала. А тепер ні…

Перед моїми ногами нічне місто, сховане між пагорбами. Ліхтарі миготять, мов зорі, що впали на землю. Комети-фари сотень авто прорізають вулиці, залиті теплим оранжевим і холодним неоновим. А ми стоїмо на вершині одного з пагорбів, під тінню сонних дерев застиглого парку і мовчимо. Мені потрібне це мовчання, а Денис… Він ніби вагається, шукає слова.

— Мені було важко, — нарешті видихаю я разом з хмаркою пари. — Важко і боляче…

— Хто тебе образив? — він підходить ближче, так, що я відчуваю цей терпкий аромат парфюму, який врізався в пам’ять, і майже відчуваю тепло його тіла.

— Це не так і важливо, — я не хочу, аби він щось про мене знав. — Головне, що ти тут.

Позаду чується тихе зітхання, та Денис, на щастя, не наполягає на відповіді. І не йде геть, не відсторонюється, розчарований моєю відповіддю. Не так, як робив Ігнат, коли я говорила чи робила щось, чим він був незадоволений. і це так… незвично.

Думка про колишнього, про його слова і погрози, відчуття тієї безпорадності, що підштовхнуло мене до дзвінка Денисові, знову накриває з головою. Сльози розїдають очі, але я опускаю повіки і рішуче повертаюсь до Дениса обличчям. Я хочу поцілувати його, але… Але щось ніби спиняє мене. Можливо, його погляд, в якому забагато всього, і це лякає мене.

— Давай вип’ємо! — кажу я натомість в міліметрах від його губ.

— Червоне чи біле? — сівшим голосом ледь чутно видихає Денис.

— Міцне і бурштинове, — не в силах відвести погляду від його пухких чуттєвих губ так само тихо шепочу я.

— Я за кермом, — нагадує він і це чомусь так сильно зачіпає.

Ігната це ніколи не спиняло… Та я заганяю і цю думку туди ж, куди запхала попередню, беру Дениса під руку і веду до авто, що стоїть неподалік. Капот його “Ніссана” ще теплий, а в салоні пахне шкірою, теплом і тим самим парфюмом, що ніби гіпнотизує мене. Та я чомусь не наважуюсь перетнути невидиму межу між нами, межу, яку сама собі прокреслила в момент, коли перестала дивитись на місто і поглянула на Дениса.

— В твоєму районі є якийсь пристойний ресторан? — Денис заводить мотор і нерішуче дивиться на мене, ніби теж відчуває цю межу і не намагається її перетнути. — Я там не дуже орієнтуюсь по закладах, якщо чесно…

— Поїхали до тебе, — раніше, ніж власні таргани беруть наді мною гору, промовляю я і застигаю, дивлячись у вітрове скло. — Не справедливо, що я буду депресивно глушити віскі, а ти питимеш лимонад.

Денис сміється собі під носа і викручує кермо, направляючи авто на жваву вулицю.

Фари “Ніссана” вплітаються в сяючу стрічку нічної дороги. В салоні панує тиша, і тільки наше дихання розбиває її на друзки. Денис не вмикає музику, не говорить нічого, просто веде авто в суцільному потоці машин, а я… Я шукаю в душі хоч тінь спротиву, хоч натяк на каяття через те, що збираюсь зробити.

— Ти розкажеш, що сталось? — питає він мене на світлофорі, не відводячи очей від сяючого червоного.

— Ні, — кажу я, хоч мозок кипить від бажання вилити на когось, бодай на кого завгодно, усе те, що роздирає мене на шматки.

— Чому? — питає він, і я чую не образу, а жаль.

Сміюся, хоча хочеться плакати. Як сказати йому, що я могла би вивалити на нього купу проблем, але знаю, що йому вони ні до чого? Як пояснити, що я просто хочу… відволіктись! Забути на кілька годин про те, що моє життя зруйноване і відновленню не підлягає? Як пояснити цьому хлопцеві, що мені поруч з ним спокійно, але він не зможе допомогти, і я просто не хочу його допомоги? Бо навіть його присутність — вже панацея від думок, що без нього неможливо заглушити…

Я не знаю… І тому просто торкаюсь пальцями його шиї, недвозначно і ніжно. Запускаю пальці в густе чорне волосся, схиляюсь до його плеча і тихо, аби не злякати свою рішучість, шепочу на вухо:

— Бо в мене на тебе інші плани…

***

Віскі гірчить на губах, розпухлих від жадібних поцілунків Дениса. Тіло солодко ниє, втома блукає в кожній клітинці. Крізь вікна в кімнату крадеться світанок, а я допиваю останній келих, дивлюся на Дениса і шукаю в собі тінь того запізнілого каяття, що повинно було вже давно огорнути мене так само, як огортає його пухнастий халат.

Але ні. Ні каяття, ні жалю, ні докорів сумління.

Нам було добре удвох. Мені було добре із ним. Нехай на коротку ніч, та мені було добре, так, як ніколи раніше не було. Так, як ні з ким не було. Так, як я й не уявляла собі.

Так смішно… Мені тридцять шість, а йому лише двадцять. Це я би мала… Напевно… Я би повинна була спокушати, я би мала здивувати. Це в мене досвід, а я… Мліла в його руках, ніби вперше, тонула у відчуттях і просила не спинятись, аж доки сили не розтанули до кінця.

Але ніч минула. Денис тихо спить.

Час повертатись додому…

Ступаю нечутно, аби не тривожити його спокійний сон. Вдягаюсь у напівтемряві кімнати, поправляю ковдру, що майже сповзла на підлогу. Цілую гаряче плече.

І йду, зачинивши за собою двері.

І лише там, в темному під'їзді, між поверхами, сльози повертаються знову… Та я більше не спиняю  їх…