Розділ 5. Келих скорботи

Я тримаюсь рівно тиждень.

Сім довгих днів, і ще довших ночей без сну, коли мозок, розбурханий нічною темрявою, намагається витягнути з пам’яті той вечір в нічному клубі — і наштовхується на порожнечу, підсвічену лише тим коротким відео з телефону Алі. Я не дивлюсь його, але рука не підіймається видалити ці кілька хвилин мого життя з пам’яті телефону.

Але мені і не треба дивитися, я пам’ятаю кожен кадр, знятий тремтячою рукою Алі, кожен звук на тому відео, кожен рух. Я пам’ятаю музику, що лунала з динаміків, і свист навкруги, коли Денис міцно притискав мене до себе. А ще я пам’ятаю аромат його парфюму і відчуття тканини сорочки під долонями. Тканини — і його тіла.

Я не пам’ятаю, як все було. Але чомусь пам’ятаю дотик до нього, відчуття його тіла поряд. Відчуття його присутності. Можливо, це сталося тому, що ми зустрілись з ним потім, того світлого сніжного ранку тиждень тому. Випадково. І так… Так щиро…

Я тримаю слово не дзвонити йому рівно сім днів. Його номер в чорному списку, аби випадковий дзвінок не порушив мою рішучість забути те, що було. Забути те, що я вже забула. І просто жити, ніби не було того нічного клубу, тої ранкової кави і тих волошок, що так вперто стояли на столі, відмовляючись в’янути. Мов обіцянка, якій не судилось збутись.

А потім я здаюсь…

Це стається в день, коли мені дзвонить Ігнат.

— Ти не отримаєш ні копійки! — кричить він мені в трубку. — Цей дім мій, і тільки мій! Ти можеш що хочеш зробити, але я не поступлюсь, всі документи оформлено на мене!

— Я навіть не звертатимусь до твоєї совісті, — ледь тримаюсь, аби не почати плакати від образи, — Але в мене є докази, що я теж вкладалась в покупку цього дому чималою сумою, там є моя частина. По закону я і Кирилко маємо право на свою частку. Хочеш лишити житло собі — виплачуй цю частину, і живи там скільки хочеш. Мені ця обитель брехні більше не цікава.

— Ти її і не отримаєш, зміюка! — аж гарчить Ігнат. — Я тебе скоріше придушу, аніж хоч щось заплачу!

— Вважати це погрозою? — мені важко лишатись спокійною, та я тримаюсь.

— Саме так! — жорстоко відрізає мій колишній, і я чомусь вірю в реальність цих слів.

— Повториш під запис? — не знаю, чому, але питаю так, наче мені не страшно. — Додам до матеріалів справи проти тебе…

— Та пішла ти! — кричить він і кидає трубку.

Про сина Ігнат навіть не питає…

І тоді я ламаюсь остаточно. Сльози накочують хвиля за хвилею, і я десь віддалено радію, що мама забрала сина на виставу в дитячий театр і я вдома сама. Ніхто не бачить мої сльози, мою слабкість і мій страх.

І ніхто не підтримає в цей момент…

І тоді я розблоковую номер Дениса…

Він телефонує майже одразу, ніби тримав телефон в руках, чекаючи, доки я змилостивлюсь над ним. На фоні чутно пілікання, ніби працює касовий апарат, а його голос звучить радісно і трішки злякано.

— Надю! Де ти зникла? Я дзвонив постійно, шукав тебе… Я хвилювався, думав, може, щось сталось?

— Реальне життя сталось, — глухо відповідаю я, розуміючи, що дарма подзвонила саме йому. Треба було Алю набрати…

— Ти плакала? — раптом питає Денис таким тоном, що сльози, які я запхала кудись далеко-далеко, знову навертаються на очі.

— Ні, я… Не плакала…

— Ти зараз плачеш, — не питає, а стверджує він. — Куди мені приїхати?

Отак просто. Не “тримайся”, не “ти сильна”, і навіть не “все буде добре”. “Куди мені приїхати” — голосом, в якому звучить рішучість і спокій, наче він уже все вирішив, і тепер чекає, коли я вкажу йому маршрут.

Я не знаю, чому, але я кажу йому адресу. Я точно пошкодую про це, я впевнена. Але я називаю адресу, і він, помовчавши мить, так само рішуче і спокійно повідомляє:

— Буду за десять хвилин. Якщо на центральній пробки — тоді за п’ятнадцять. Не плач сама, почекай на мене.

Отак просто. Без пафосу, без зайвих слів. Просто повідомляє час очікування, неначе кур’єр служби доставки. Але чомусь цей спокій важить більше, ніж тисячі пафосних слів.

Я механічно і відсторонено збираюсь. Не знаю, куди, не знаю, навіщо. Пишу мамі, що в мене є справи і я буду пізно, щоби мене не чекали, і зачиняю двері квартири на замок.

Денис дзвонить, коли я виходжу з ліфту на першому поверсі.

— Я внизу.

— Я теж, — відповідаю я і виходжу в морозний вечір.

Від його дзвінка минуло тринадцять хвилин…