Розділ 4. Склянка води з льодом

— Надя, ти дурепа! — повідомляє мені мама, з осудом дивлячись на букет волошок, що стоїть на столі. — Моя донька — дурепа. Ганьба, я народила абсолютно безвідповідальну…

— Мам, досить! — огризатись важко і незвично, та я пересилюю себе, стаю між мамою і моїм волошковим букетом. — Я тепер абсолютно вільна розлучена жінка…

— Знайшла, чим пишатись! — пирхає вона. — Не вберегла родину, Кирилко ростиме без батька…

— Не вберегла?! — все хороше, що було сьогодні, тоне в безпросвітньому мороці образи, я зриваюсь мало не на крик, — Мамо, він мені зрадив! Яка сім’я, він з іншою, молодшою…

— Ой, подумаєш! — мама відмахується, ніби я говорю якусь маячню. — Всі чоловіки такі. Думаєш, твій батько кращим був?

— Ти ж розлучилась, забула? — злість душить, і я навмисне б’ю в найболючіше місце. — Він пішов до коханки, мам. Вони щасливі зараз. — мені б закрити рота, та я добиваю її ж словами, — Ти теж, виходить, не вберегла, і я росла без батька.

Обличчя матері перекошує біль і злість, і я майже шкодую, що сказала те, що сказала. Треба було промовчати, треба було стриматись. А я не стрималась, і тепер мамі боляче від спогадів. І винна в цьому я…

Мовчання майже фізично відчутне, як туман, що звідкілясь заповз в кухню і повиснув, зачепившись за наші напружені і застиглі фігури. Десь всередині квартири чутно, як Кирилко ганяє свою машинку на пульті і співає собі під носа пісеньку англійською, яку він вивчив на уроці. Щось про автобус, який їде і їде, а колеса крутяться собі, і всі пасажири то стрибають на горбочках. Він і не знає, що зовсім поруч мама з бабусею застигли в глухому мовчанні, вдаривши одна одну в самісіньке серце.

— Не вберегла, бо не старалась, — нарешті відповідає мама стримано і глухо. — А треба було пробачити, треба було бути мудрішою. Добре самій дитину ростити, як думаєш? — в її голосі прориваються сльози, які вона миттю ховає від мене. —  Я ж була, як ти зараз: гордовита, гонорова. “Йди геть”! Так я йому сказала. Ну, він і пішов… — вона сміється коротко і так гірко, що це більше схоже на ридання.

Ми знову мовчимо, стоїмо посеред кухні. Вже не соляними стовпами, але не рухаємось, ніби найменший рух може спричинити обвал каміння нам на голови. Обом боляче, бо інша вдарила туди, де відкрита рана. І вже неважливо, хто з нас першою нанесла удар, ми обидві винні, обидві постраждали. І не знаємо, як з цим бути… тому й не рухаємось, аби не зробити ще гірше. Шукаємо найбезпечніші зараз слова.

— Чому ти?.. Чому не спробувала… знову? — питаю я, відчуваючи, як звуки ледь просочуються крізь зведене горло. — Тобі ж тридцять всього було?

Вона сумно посміхається, ніби згадує щось світле і добре. Напруга відпускає її плечі і я розумію: це воно, те, що давно вже треба було спитати.

— Та кому я потрібна була з дитиною? — мама звучить, як стара, заїжджена платівка з чужими, незнайомими словами, і я розумію, що вона просто повторює те, що говорили їй інші люди. — Ніхто не хотів виховувати чужу доньку. Всі ті чоловіки… Вони хотіли, аби я тебе віддала матері, а їм народила іншу, “нашу”. А я так не могла, ти ж… Моя…

Вона посміхається знову, тепер вже беззахисно. І мені хочеться розплакатись від жалю і образи. Та я тримаюсь, дивлюсь на неї майже сухими очима.

— І нікого не було? — мені треба знати, чи вона хоча би спробувала.

— Та був один… — голос мами стає тихішим, ніжнішим, і я розумію, що вона відкриває мені найпотаємніше. — Тобі вже років п’ятнадцять було… Ти вже на побачення бігала зі своїм Ігнатом. Ну і я теж… потайки… — вона замріяно зітхає. — Таке кохання було! Він навіть заміж мене кликав…

— А чому не вийшло нічого? —  я повинна знати, почути це від неї.

— Та він на десять років молодшим був… — мама миттєво стає сумною і якоюсь… меншою, крихітною. — Я не наважилась… Що люди подумають?

“Що люди подумають” — ось воно. Те, що зробило маму нещасною і такою глухою до чужих почуттів. Оті “люди”, заради яких вона відмовилась від того, про кого і зараз говорить так, ніби щойно повернулась з побачення.

Я опускаю очі до низу і розумію, що теж… не наважусь. Цей мамин хтось був на десять років молодшим, а той, хто подарував волошки… Мені раптом стає безмежно боляче і самотньо. Увесь ранок розчиняється в одному сакраментальному питанні без відповіді: “Що подумають люди”...

— Ну, чого ти? — мама обіймає мене, як в дитинстві, і я розумію, що плачу. — Перестань, все налагодиться. От побачиш! Просто трішки… треба трішки почекати. Все буде добре, моя маленька… Все буде добре…

Я теж її обіймаю, ховаю обличчя в її худеньке плече, як колись, коли ми залишилися лише вдвох.

І розумію, що теж не зможу переступити через це дурне і жорстоке: “Що скажуть люди”...

І заблокую номер Дениса…