Розділ 4. Дві кави і букет волошок

, що треба бути насторожі.

— Ну, я правду сказав, ти мені в душу запала. Я хотів тебе на каву запросити…

Від його погляду так забуто тепло, так млосно, ніби мені знову вісімнадцять, а навпроти — перший красень на потоці, і він кличе мене на побачення. Це, мабуть, сніг винен. Сніг, і його посмішка. Бо я раптом тихо і спокійно відповідаю, ступивши на крок ближче:

— То запроси зараз…

В Денисових очах так яскраво спалахує світло його посмішки, що я й собі не втримуюсь, посміхаюсь, мов дурна закохана дівчинка.

— І для прекрасної дівчини… — кидає він у віконечко ятки, не відводячи від мене погляду.

— Капучіно, — раптово сівшим голосом відповідаю я. — З молоком…

***

Ми гуляємо парком під снігом, що все так само сипле з майже невагомого неба. Сніжинки падають на його чорне волосся, на комір куртки, липнуть до вій. Я теж засипана снігом і дивним тихим щастям просто бути. В цю мить, тут, в цьому парку, з цим хлопцем, що так цікаво розповідає про прості речі.

Ми говоримо про все на світі. Це так дивно, та теми виринають самі собою. Денис не лише говорить, а й слухає — трішки схиливши голову, не відводячи погляду. З ним так легко і спокійно. І просто.

Ми не говоримо одне про одного, не розпитуємо, хто чим займається у житті. Особистих тем ми не торкаємось, і це теж тішить. Ми не домовлємось уникати цих тем, просто… Воно саме якось виходить, що ми вже обговорили нову картинну галерею і три рецепти приготування шашлику, але я й досі не знаю, скільки йому років.

А він не знає, що мені тридцять шість, я розлучена, живу з мамою і виховую сина…

Кирилко!

Дивлюсь на годинник. Дванадцята! Скоро закінчиться урок, і я маю забирати сина зі школи.

— Ден… — не знаю, як сказати йому, що маю йти, та він розуміє без слів.

— Вже час, так?

Киваю, навіть не намагаючись приховати розчарування. Та він всміхається з розумінням, що я помітила ще в першу нашу зустріч.

— Дай мені свій номер, будь ласка, — просить він, і я,дивуючись собі, диктую йому вірні цифри.

— Набери мене, я запишу, щоб не загубити, — прошу його, і бачу, як розслаблено опускаються його плечі.

Він боявся, що я дам невірний номер. Знову…

Ми стоїмо біля квіткового, навпроти ятки з кавою. Денис прикриває мене від вітру, що здійнявся до обіду, і уважно дивиться, як я записую його ім’я. А потім раптом бере мене за руку і веде в квітковий.

— Хочу подарувати тобі квіти, — повідомляє так, ніби це щось дуже просте і зрозуміле. — Тільки не знаю, які тобі подобаються.

— Волошки, — не задумуючись, відповідаю я.

З ним не хочеться брехати, що я люблю гербери…

***

Я йду тротуаром під снігом, що сипле з небес.

В моїх руках — дбайливо загорнутий в три шари паперу і плівки букет синіх, як літнє небо, волошок, в телефоні — номер телефону Дениса, а на губах — дурнувата і така щаслива посмішка…

Не знаю, що там буде далі. та зараз мені добре.

На більше я і не сподіваюсь!