Розділ 3. Бокал все ще другий, лікувальний

— Алька! Курка тебе народила, а ти кажеш — матір! — замість “добрий ранок” горлаю я на увесь під’їзд, ледве моя подруга, що виглядає так, мов її корова жувала та не дожувала, відчиняє двері. — Що вчора було?

— Це ти мені скажи, що вчора було? — Алька тільки з виду схода на напів розчавленого жука, але настрій типово Алькин, бойовий та язикастий. — Що за гетера тебе за куприк вкусила? Ти навіть мене переплюнула!

— Якби я знала, я би тебе, стару калошу, не питала би, — відсуваю подругу вбік, влітаю в квартиру і першим чином скачу галопом до водопою, а саме до холодильника, до чарівного Алькиного розсолу за рецептом її матінки.

Добре дружити з дитсадкового горщика, знати про людину все, в тому числі, де вона тримає антипохмільне, і не соромитись виглядати жалюгідно. Я присмокталась до трилітрового слоїка з помідорами, доки Аля вмикала кавоварку, наче була в себе вдома. Хоча… Я вдома так себе не поводила, лише тут. Алька ж знала мене, як облуплену…

— Ну, по-перше, не стара, а вінтажна, — пихато відрізала Аля, доки я шумно ковтала живу воду з лаврушечкою і гірчичними зернами. — По-друге, калоша? Фу! Я, Надін, не менше, ніж сабо!

— Шльопанець є шльопанець, — відірвавшись від цілющого зілля, заявляю я. — Давай, розповідай, шльопанець, що я вчора чудила, бо в мене амнезія.

— Старечий склероз, бабо Надю? — гигикає аля. — Буває! в нашому похилому віці… Хоча, похилий в нас був стан, і все то через зееленого змія, який нас переміг учора.

— Аля, не муч мене! Я прокинулась в ліжку з дитиною! — не витримую я нашої звичної жартівливої перепалки. — Там дітьо років двадцять максимум! І ми з ним… Ну… Теєчки…

— Вітаю! Ти мене перевершила, в мене наймолодшому було двадцять шість, — шкіриться Алька і запиває алка-зельтцер крижаною кавою. — Будеш?

— Дай сюди, — забираю блістер з таблетками і недопиту каву. — Алька, як так вийшло?

— Такий чорнявенький? В чорній сорочці? — відповідає подруга замислено.

— Алька! Він голий був, коли я очі продерла! Чи я бачила яку сорочку?

— Чекай! — Аля дуже повільно і дуже-дуже легко ляскає себе по лобі, ніби щойно щось згадала. — Ану, дивись! Цей?

Коли вона тягне руки до телефона, передчуття катастрофи, що от-от затопче мене, стало непереборним. А коли з динаміків почулась ритмічна швидка музика, я усвідомила безповоротно: мені гаплик. Аля передала мені телефон, аби і я подивилась відео, на якому я, і мій чорнявий кавалер, який таки вчора був вдягнений в чорну сорочку, витанцьовуємо щось середнє між бачатою і прелюдією.

— От, блін, — блокую екран і хапаюсь за голову. — Алька, він же… Дитинчатко!

— Ну, коньяк йому продавали без проблем, — зазначає Аля. — Для нас, до речі… Але, Надь, ну в клуб по паспорту пропускають, йому точно є вісімнадцять…

— Вдвічі! — скиглю я в стільницю. — В два рази! Аля!

— Ну, вітаю тебе, тепер ти офіційно мілфа, — регоче ця зараза і підсуває до мене чашку свіжозвареної кави. — Підемо в клуб, відзначимо цей титул?

— Та пішла ти! — огризаюсь я. — Капець! Як я так влипла, га?

— Ой, та не бери дурного в голову, а важкого — в руки, — відмахується Аля і підсідає ближче. — Ти, головне, скажи: і як він?

— Та не пам’ятаю я! — ледь не плачу від сорому. — Взагалі провал від учора, як ти мені очі малювала в туалеті. І оце до моменту, як прокинулась, а він поруч спить!

— Взагалі нічого? — співчутливо питає Аля, і я мовчки хитаю головою під зітхання подруги.

Ми мовчки п’ємо каву, аж раптом Аля починає реготати,а ж сльози виступають.

— Ти чого? — питаю.

— Але ти помстилась своєму єноту-полоскуну, — гиготить вона. — Оце помстилась, так помстилась! Закадрити хлопчину, затягнути в ліжко… Ще й якого симпатичного! Ну ти, Надь, і даєш!

— Ага… Даю… — зітхаю я і ми обидві пирскаєм сміхом.

Ще трішки сидимо в Алі на кухні, а потім я йду в душ, приводжу себе в звичний, цілком пристойний вид і їду додому, де мене чекають мама і син. В телефоні дбайливо запаролений файл з відео, що мені скинула Аля, в серці дивний спокій, а в пам’яті — якісь уривки картинок, запахів, звуків, де найчіткішим є погляд чорних очей, що дивляться на мене з розумінням і тихим захопленням.

Денис…

Маленька пригода, яку я, нажаль, не запам’ятала…