Розділ 2. Келих другий, зайвий

Голова тріщить так, що власне серцебиття відбивається у скронях дзвонами і барабанами. Губи пересохли, в роті утворився філіал Сахари, а ногу гудуть, наче я вчора пробігла марафон туди і назад.

Але разом з цим гулом усе тіло сповнене приємною млостю і ніжною втомою, ніби після ночі нестримного, пристрасного… Але з ким?!

Розплющую очі, прибита усвідомленням, що мого тіла торкається прохолодний шовк. Усього тіла. Буквально усього! А я ж ніколи не сплю так! Бо Кирилко може прокинутись серед ночі, або мама, що заперечує не лише мої межі, а й, власне, дорослішання може завалитись в мою кімнату, аби нагадати, що я проспала все на світі. Я ніколи, ніколи не сплю без піжами!

Різке ранкове світло сліпить очі, викликаючи нову хвилю головного болю. Якусь мить я сонно кліпаю очима, намагаючись усвідомити, це я в Алі, чи вдома у мами, чи, не приведи недоля, я після клубу попхалась в колишню квартиру до колишнього чоловіка. Але стіни навколо мені незнайомі, таких стін немає в жодному з трьох можливих місць мого перебування. В мами квіточки, в Алі мінімалістичний білий, а в мене, вірніше, вже в Ігната і його студенточки, — затишний персиковий.

Мене оточує агресивний лофт. Такий, який показують у журналах: цегла, метал і саморобні меблі з окультурених палет. Просто над ліжком висить дерев’яна хрестовина, схожа на оте дике щось з “50 відтінків крінжі”, тільки менше, а замість рук і ніг Дакоти там прикручені лампи. І ця дивна люстра остаточно переконує мене, що я точно не вдома.

Страшно… Я нічого не пам’ятаю… Де я? І… і хто це, трясця?!

Поруч зі мною на матраці, що лежить просто на підлозі, спить хтось високий, чорнявий, з широкими плечима і атлетично красивою спиною. Спить, ледь вкрившись легким чорним шовковим простирадлом, спільним для нас обох. Простирадло таке тонке і невагоме, що я чітко розумію — крім нього на незнайомцеві немає нічого.

Перше бажання заволати з переляку я успішно опановую. Проте друге — прикритись усим цим простирадлом з головою і втекти з цього місця — ні. Смикаю тонку тканину, аби огорнути себе якнайщільніше і випадково… Випадково буджу оцього… оце…

— Доброго ранку, — муркоче він, плавно сідаючи на матраці, і повертає до ммене своє гарне, виразне і, туди його, юне обличчя.

Злочинно юне! Боже, та він не старше тої вертихвостки, що винна в моєму розлученні! Стогін зривається з моїх губ раніше, ніж я його заглушила. він занепокоєнно супиться.

— Похмілля, так?

Так, воно теж, але зараз основна причина дивиться на мене величезними чорними очима на гладенькому обличчі. Що ж робити?

— Я… так, похмілля, — вирішую я йти шляхом найменшого спротиву. — Голова зараз лусне…

— Все ок, я зараз, — дитинча Афродити підводиться на ноги і в чому мама народила дефілює до якось комоду, звідки витягає упаковку ліків від похмілля. Прихоплює з собою пляшку води з сумки-холодильника, що стоїть на тому ж комоді, і повертається назад, зовсім не соромлячись того, що його краща половина вільно приймає сонячні ванни. Хоча… Чого би він соромився? Там, скоріше, пишатись треба…

Думка перевірити, що я п’ю, приходить запізно. Та цей красень з розумінням киває, посміхається млосно і задоволено, мов кіт, що впав у відро сметани, і муркоче все тим же солодким голосом:

— Все норм, не переживай, я не хочу тебе труїти. Ну, не роблю я такого з жінкою, яку хочу запросити на побачення сьогодні увечері.

Я ледь не обливаюсь водою від почутого, кашляю.

Він ляскає мене між лопаток, сміється тихо.

— Серйозно, ти мені в душу запала, не думай, що я так просто, — кидає хитрий погляд з-під кілометрових вій, — Ну, розумієш? З першою зустрічною… Що я доступний там, все таке…

Чи то в мене щелепа відпадає, чи то все, що я думаю, біжить по лобі рухомим текстом. Або він екстрасенс і читає мої думки, з яких отак безсоромно насміхається. Але він схиляє голову до плеча, дивиться в очі і тихо питає:

— Ти що, не пам’ятаєш вчорашній вечір?

Хитаю головою, відчуваючи себе дурепою. А ще чомусь думаю про своє неідеальне тіло і про те, що в безжальному сонячному світлі кожна зморшечка в кутиках очей помітна неозброєним оком. Ну і мій вчорашній макіяж нині, напевно, виглядає, як карикатура…

— Ти мені серце розбиваєш, — зітхає він. — Ну, але це шанс знову познайомитись, — це голе чудо майже урочисто представляється, простягнувши мені правицю. — Денис Максименко.

— Надія Юрченко, — механічно потискаю його теплу долоню. — Мені час!

Намагаюсь втримати простирадло, обличчя і рівновагу, встаю з матрацу. Несу якусь маячню про заплановану зустріч, відчуваючи на собі його сповнений розуміння і легкої іронії погляд. Він навіть допомагає мені зібрати мої розкидані на підлозі речі, люб’язно поступається ванною і навіть вдягає якісь штани, аби я не червоніла безкінечно. Доки я приводжу себе до ладу, палаючи від сорому за свій вигляд, він викликає мені таксі, проводжаджає до авто, не зважаючи на мої кволі спроби відмовити його. І навіть оплачує авто, про що я дізнаюсь, коли намагаюсь розрахуватись біля під’їзду Алькиного дому.

— Оце я влипла! — видихаю я, помітивши бабусьок, що засідають біля під’їзду, і дефілюю повз них, високо задравши носа, ніби це не в мене під плащем екстремальне міні.

Мені головне дістатися до квартири подруги.

Я приб’ю її за те, що не зупинила мене вчора…