Розділ 1. Келих перший: розбите серце Надії

— Та кому він потрібен? — Алька дивиться на мене трішки п’яненькими очима і крутить в руці келих вина. — Єнот-полоскун з залисинами…

— Ігнат, — механічно виправляю я подругу, хоча сенсу вже немає, та звичку просто так не зітреш з підсвідомості.

Алька дивиться тепер співчутливо, ніби на хвору дитину, яка марить від температури. Я так на Кирила дивлюсь, коли він починає нести якусь нісенітницю. Але йому, у сім років, цілком можна пробачити нісенітниці, а от мені…

А от мені мою тупість пробачити важко, я себе пробачити не можу. Особливо за те, що от-от знову заплачу, як ридала вже тиждень, аж доки Алька не потягнула мене в нічний клуб, “святкувати розлучення”. Так і сказала, святкувати… Було би що святкувати лише!

— Ой, от тільки Ніагару тут не влаштовуй, добре? — подруга знає мене навіть краще, ніж я сама, чи син, чи мама… Чи колишній чоловік… Киваю, ковтаючи сльози, салютую їй келихом і жадібно запиваю клубок гірких образ в горлі солодким, мов мед, шампанським. Святкую…

— Серйозно, Надю, ну не кисни! — Алька пересідає ближче на диванчику, який ми вдвох займаємо в кутку нічного клубу. — Ну, подумаєш? Був Ігнат — буде Марат… Чи ще хтось… Ти ж така класна! Знайдеш собі ще десяток таких “ігнатів”...

— Таких не треба! — перебиваю я її, ледь не вдавившись шампанським. — Дякую, наїлась! Ще одного “ігната” не переживу, а мені не можна, в мене син!

— Нарешті! — тріумфує Аля, плеснувши мене по плечі. — Саме це я й хотіла почути!

— То, коли почула, може, ми додому підемо? — про всяк випадок питаю я, хоч і знаю відповідь.

І Аля не розчаровує мене, регоче, відкинувши голову.

— О, ні! Ми будемо тут до закриття!

— Він же закривається, коли зал спорожніє, — пригадую яскраву табличку на вході: “Працюємо до останнього клієнта”.

— І саме тому ми прийшли сюди, а не куди-інде, — киває Аля і розливає залишки шампанського у наші бокали. — Будемо пити, танцювати, клеїти юних спокусників… До речі, про них, — Аля махає офіціантові, що дефілює між столиками віп-зони, стріляючи очима по дамах, які розслабляються в цій частині залу. — Молодий-красивий, а повтори дівчаткам шампень!

— Алька! — ледь не палаю від сорому, але подруга не звертає на це увагу, фліртує з хлопчиною-офіціантом, який, схоже, звик до такого.

— Все, що красуні забажають, — муркоче цей хлопчик років двадцяти, а я ховаю обличчя в долонях.

І коли двадцятирічні стали вважатись ледь дітьми? Напевно, коли ми з Ігнатом святкували десяту річницю шлюбу? Або тоді, коли я застала його з юною студенткою прямо на кафедрі філології? “Вона ж майже дитина!” — кричала я тоді своєму сорокарічному чоловікові, а він навіть не соромився, як і ця “майже дитина”, що шкірилась самовпевнено.

— Вона рівно вдвічі молодша за мене, — коли офіціант відходить з нашим замовленням, говорю я Алі. — Їй вісімнадцять виповнилось за місяць до того, як вони… Я він…

— І що? — Аля філософськи спокійна і навіть трішки відсторонена. — Він завжди був кобеліною сутулою. Не здивуюсь, коли це не перша студенточка в його житті.

Сльози таки котяться по моєму обличчю, я сердито стираю їх разом з тушшю. Алька сердито цикає, дивлячись, як я знищую її шедевр, що вона намалювала на мені. Та мені байдуже, я не хотіла йти сюди, розмальована, мов… Стоп!

Це Ігнат називав такий яскравий макіяж “непристойним” і таким, що годиться “дешевим розпусницям”, не я… Я просто не робила яскравий мейк, аби не виглядати в очах чоловіка якось не так. Але я ж так не вважаю!

Та й він, судячи з усього, так не вважав, інакше, з якого б дива звернув увагу на ту студенточку, розмальовану, мов апачі на стежині війни?

— Він не заслуговує твоїх сліз! — чи то мої думки рухомим текстом йдуть в мене на лобі, чи то Аля надто добре мене знає, та її слова і випите шампанське, резонуючи, відгукуються в моїй голові.

— Я не через нього плачу, Алю, — нарешті я можу це озвучити. — Я через себе плачу. Я ж його любила! Вірила йому… А він…

— Єнот-полоскун, — криво всміхається вона. — Був і загув!

— Так Кирилко…

— Та нормально малий все сприймає, Надю! Він більше боїться того, що мама плаче місяць, ніж того, що татко тепер з вами не живе. Хто, по твоєму, мене попросив тебе витягнути з твоєї скорботної келії? Матуся твоя?

Від думки, що мама могла попросити Алю витягнути мене в міні сукні з декольте до пупка “гоцати” в нічному клубі я розреготалась, не зважаючи на те, що на очах і далі бриніли сльози. Хто-хто, та мама такого би не утнула!

— Кирилко придумав цей геніальний план? — питаю, сьорбаючи носом. — От же…

— Він дуже розумний, особливо на свій вік, — підморгує Аля. — Давай, піднімай задок, красунечко, йдемо наводити марафет, бо ти зараз не граційна кицька, а якась сонна панда з цими колами під очима, — вона підхоплює мене під лікоть з мого затишного куточка і тягне до вбиральні, помахавши ручкою красеню-офіціанту, що саме несе до нашого столика чергову пляшку шампанського.

— Алька, я стільки не вмію пити, — шепочу подрузі, вчепившись в неї, бо ноги трішки заплітаються на височенних Алькиних підборах, які вона мені позичила. — мене вже штормить…

— Киця моя, — легковажно махає рукою Аля, — Все на мазі: в нас спешал-покет, нас п’яненьких відвезуть до мене додому. Мать твоя в курсі, що до ранку доня не повернеться, її вкрала зла, але дуже спокуслива, відьма-хрещена.

— Аля, ти теж вже під шофе? — коли ми не вписуємось в двері вбиральні, питаю я.

— Я в потрібній кондиції, щоб намалювати тобі красиві очі, махнути ще келишок-другий і піти підкорювати танцмайданчик, — вона висипає в раковину вміст косметички і критично обдивляється моє обличчя, після чого важко зітхає і страшним голосом шепоче, — Дай боже ті стрілки рівно намалювати… І, бажано, на очах…

Чомусь мені смішно, хоч ще хвилину тому я була готова знов ридати. Та тепер я давлюсь сміхом. Чесно кажучи, мені страшенно подобається Алькин план.