Дуб та жолудь

Сьогодні я розповім тобі казку про маленький жолудь, який умів ставити цілі.

Жив у світі дуб. Він був дуже великий. Такий великий, що якби ми жили не на (____ назвати свій поверх), а на п'ятому поверсі, він би все одно зазирав до нас у вікна. Покажи, який він був великий? (дочекатися демонстрації) І дуб був дуже старий. Він був такий старий, що його тверда кора вся зморщилася. Покажи, як вона це зробила? (почекати) А ще дуб був дуже самотнім. Адже він зростав сам на високій скелі. Зараз покажу як! (зігнути ногу дитини в коліні) Ось на такій скелі. (показати на коліно) Поруч не росло жодного деревця, а всі жолуді відразу скочувалися по камінню вниз. Можливо, вони там унизу й виростали, але дуб від цього не ставав менш самотнім.

А йому так хотілося з ким-небудь поділитися красою хмар, що пливли повз, фарбами сонця, що біжить небом.

…Але одного разу малесенький жолудь, який виріс на найдовшій гілці, сказав: «Я хочу бути таким же як ти!». Він був такий маленький, що дуб ледве почув його голосок. (звертаючись до дитини) Покажи, як він казав? (дочекатися демонстрації).

Дуб дуже довго мовчав. А потім заговорив: "Це майже неможливо ...".

Ти сказав майже! – відповів жолудь, - Значить, надія таки є?!

- Немає нічого неможливого для того, хто знає, чого хоче. Хто вміє ставити мету, та вчиться бачити шлях…

З того часу вони довго не розмовляли. Дуб був занурений у спогади та спостереження, а маленький жолудь зростав і думав. Він шукав шлях, як стати таким самим великим і сильним. І він зрозумів.

Справа в тому, що поряд зі скелею, на якій ріс дуб, стояла ще одна така ж скеля, але на ній не було жодного кущика. Зараз я тобі покажу (поставити дві зігнуті в коліна ноги дитини поруч). І якби жолудь зміг опинитися на іншій скелі («стрибнути» пальцями з одного коліна на інше), то зміг би вирости великим та сильним дубом. Жолудь знав, ЩО йому потрібно, але поки не знав, ЯК цього досягти.

В один із днів, коли з листям дуба грався вітер, жолудь раптово попросив: «Вітер, допоможи мені опинитися на он тій скелі?»

- Я зможу тобі допомогти, якщо ти спершу САМ щось зробиш, - прошелестів вітер і зі свистом полетів далі. Покажи, як свистів вітер? (дочекатися демонстрації).

Маленький жолудь знав, чого він хотів, і чекав. І ось одного разу на гілку сів строкатий дятел. Всі інші жолуді негайно поховалися за листочки, а наш малюк виліз на найвидніше місце, ніби кричачи «склюй мене, склюй». І, звичайно, дятел схопив жолудь своїм міцним дзьобом і злетів. А коли він пролітав над другою скелею, жолудь щосили закричав своїм тоненьким голоском. Дятел страшенно злякався. Звісно! Він ніколи не чув, щоб жолуді кричали. Дзьоб у нього розкрився, жолудь випав і... покотився по скелі.

Він зупинився на самому краєчку. Ще мить і він би зірвався вниз. Його маленька жолудьова душа завмерла, але звідкись з-під скелі вилетів вітер, підхопив горішок і відкотив подалі від краю.

- Ось тепер я зумів тобі допомогти, - прошепотів він і помчав у небо, навіть не дослухавши заслуженої подяки.

- Дуб!! Старий ду-у-уб, – закричав жолуд! - Я зробив це!!! Я зумів! Ти почекаєш двадцять років, поки я підросту? І тоді ми зможемо з тобою разом дивитися на хмари та милуватися заходами сонця.

- Я чекав п'ятсот років, - відповів дуб. – І я знав, чого хочу. Двадцять років – це багато для тебе, а для мене це – мить. І дуб дзвінко-дзвінко розреготався. Зовсім, як молодий.

Так, і дуб та жолудь зуміли отримати те, чого вони хотіли. Тому що вони вміли ставити цілі та їх домагатися.