Глава 6

VI

Обідаючи, батько наче не добачав, як мати блідла, як Катря плакала, — сидів такий, не гадки, як і вчора.

Після обід ми з Катрею зараз зійшли з хати, стали по вкупі під дверима.

Довгенько у хаті тихо було...

— Голубе мій! — заговорила мати: — нашу Катрю хочуть сватати...

— А що ж! Нехай сватають, хто хоче, — з того догани нема!

— Се молодий Чайченко хоче сватати... Яка твоя вгода?

— Я за Чайченка не 'ддам.

Я вже живосилом одволікла Катрю од дверей хатніх:

"Катре! Катре! Усе пропаде!.."

Затрусилася вона і стала нерухомо на прислух знову.

— Дитина дуже парубка вподобала, — просить мати: — нехай же вона в нас щаслива буде!

— Не на те я дочку викохав, — гримнув батько, — щоб я її первому пройдисвіту мав оддати, який там їй в око впаде!

— Чим вони не люди? І добрі, й заможні; усі їх на повазі мають.

— За що поважають? Хіба за те, що зайшла вона невідомо чого та й осіла у селі чужому.

— Знали б люди... чулись би непокори на їх, а то усі шанують... Ти сам перве з ними заходив...

— Я по усіх шляхах битих блукаюся і багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх ніколи...

— Велику ласку мені зроби, послухай!

— Годі!..

Катря як скричить, зарветься до хати, — я її за поперек вхопила, у сіни назад одкинула...

— Що таке? — пита батько з хати, біжить мати...

— Се ми йдемо в берег по воду, — одкажу голосно. Та відра на коромисел, та Катрю обіручки за собою...

— Не журись, — вмовляю її, — не журись! Може, ще батько власкавиться — він же тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!

— Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи ізлякалася:

— Та бо'? із тобою, Катре, — кажу, — обміркуйся гаразд!

Облилася вона слізьми дрібними.

— Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бігаймо у великий гай, — він сьогодні у гаї дерево рубає.

— Бігаймо, — кажу, — утрися, не плач!

Вона тоді зараз обітерла очиці, і побігли ми до гаю, приховавши відра свої понад ровом у бур'янах.

До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливій людині на добру годину ходп, а ми перебігли не зупиняючись. Чуємо вже — сокира цюкає і голос вітер до нас зносить — пісні хтось співає.

— Се він, — впізнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидві заразом, ще оддалік... Вже тоді вісень ішла; лист червонів, жовтів, в'янув і обсипавсь, і котючий вітер низався поміж деревом безлистим.

Голосно і просторо стало округи, у свіжім гаю пахущім... Бачимо його, а він нас ще не бачить — співає. Катря припинилася.

— Що він таке співає? — спиталася, вжахнувшися співу того: — що він співає?

— Послухаймо, — кажу, — то й почуємо... Ходім ближче.

— Цить! Постривай! — шепоче мені.

Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.

Чайченко обрублював гілки з зваленого дерева, і круг його зрубане дерев'я і пеньки свіжі; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало він своєю сокирою блискучою цюкав, — задумався сам тяжко і тихо і сумно співав.

Отака була його пісня:

Співав він, що любив колись щиро та вірно, а йому зрада сталась несподівана, — і вже повік нещасливий він житиме; кохають інші — та до інших серце вже не приляже, до нікого:

Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,

Та не буде так, як першая, мила!

— Яких се ти пісень співаєш? — покрикне криком Катря, наче себе не пам'ятаючи.

Він іздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, — знов пустив і знов сокиру підняв.

— Спасибі, — каже, — спасибі, що прийшла, а я не сподівався...

— Боже милий! Якої ж смутної ти співав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я — друга?

Він так ніби трохи ізмішався...

— Лучче, — одмовляється, — лучче пожалуй мене, моя рибонько!

Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула, — вона усе своє горе забула...

— Ні, — каже, — я знаю, що ти мене вірно любиш, а я тільки пожартувала, — збач мені те... Та й знову перескоком:

— А нащо такої смутної співав? Проти чого співав такої?

Тоді вже я з-за куща озвалась:

— Чи забула, — кажу, — голубонько-гуркотливочко, чого бігла сюди?

— Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!

— Що ти кажеш? — пита її Чайченко, вклонившись мені. Усі ми посідали на прикорню.

— Батько за тебе дати мене не хоче!

— Має другого зятя до руки?.. Кого се? — пита він, та чудно мені те, що пита він ні весело, ні журно, наче за хлібсіль подяку складає.

— Когось там думає на моє безголов'я! — говорить Катря, заплакавши.

— Вже зять нарекований! — каже тоді Чайченко. — От воно що! Кращого знайшли! Нічим втішатись та й нарікати ні на що; дармо ж з сухої криниці воду брать...

Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався... уста стиснув і голову підняв гордо, і очі блисконули... Та все те потаївши у собі, ніби з упокоєм помалу устає...

— А тобі ж як? Ти що думаєш? — пита Катрі.

— Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? — одкаже вона.

— Та хто вас зна, хто й розбере! — промовив Чайченко гірко: — покохаєте вранці, забудете ввечері!

Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.

Він тоді узяв її за руку.

— Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!

— Як? Без тебе? Хіба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?

— Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде!.. Прощай, дівчино! Бувай здорова й щаслива!

— Та що се ви, — говорю я, — та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобігти? Може, ще й ні за що буде на долю нарікати. Сідайте лиш!

Вони слухняненько коло мене посідали; він сумно дививсь, вона ж наче усі шляхи погубила, тільки усе до його ближче горнулася.

От і стали ми радитись.