Глава 5

V

Ходила Катря у Любчики нібито заполочі позичати червоної та й повернулася додому ік вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де і пощо: "як така з тебе швачка, — каже, — то дбай, щоб не позичати заполочі вдруге по чужих селах".

По тім слові батько вийшов з хати, запаливши люльку.

— Що тобі, моя дитино! — упада вже коло Катрі мати. — Уступила до хати біла мов білочок... що тобі, доню?

— Нічого, мамо, нічого!

— Де вже там нічого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дівчата, у садок поскорилися.

— Що ж таке, Катре? — питаю.

— Сьогодні він увечері буде, — він сьогодні прийде до мене...

— А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?

— То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усі — я до його вийду!

— Та як батько почує, то не пустить, — кажу, — як вже ти собі там не ймися, а мусиш зостатися тоді.

— Я не зостануся, я піду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дівчино?..

— Я тобі саму правду говорю, Катре; хіба ж я нападаюся на тебе?

— Не треба нені такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти мені не щира подружниця, ти мені не хочеш у помочі стати, я сама за все стану!

— Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнівалась? Я правду тобі виказала, та я ж тобі і в пригоді стану, коли вже не можна інако...

Тоді вона мене цілувати, тоді вона мене обіймати! Почали ми змовлятись, як двері відчинити Катрі і як їй вийти. Радились і Марусі питались, що вона думає, — сама вона нічого не говорила й нічого не питала, сиділа собі тихо, як на могилці...

Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.

"Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, і жалувала мене любо, і розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала... А він усе оддалік стояв, не підходив... Так-то вже мені гірко стало! "Я, — кажу, — сії осені заміж піду". Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? "Що?" — запитав він у матері, а вона йому каже, що я заміж піду восени...

Я тоді попрощалась з ними. Вона зітхнула, провела мене трохи і каже: "Шкода мені тебе, дівчино!.." — що я аж слізьми вмилася... Одіишла трохи, стала, — та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли він і виходить із воріт, і йде... Я хочу далі — не можу... Діждалась, що він близько до мене зблизився... Зблизився: "Чи правда сьому?" — поспитав... Дівчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у світі... Довго говорити не можна було: усе знакомі люди доходжали улицею; тоді я йому сказала — нехай прийде до мене ввечері, він сказав — прийде..."

Скоро наші старі поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сіла, щоб сон не хилив, та мені не спалося: лихо та й годі дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!

"Як се вона гаїться, — думалося мені. — Що їй добре, то й забула про мене, яково тут мені дожидати, боячись... Такі-то люди на сьому світі!"

А там і те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батькові-матері зросла, живу у чужій сім'ї з ласки; що не пожалує ніхто мене щиро, не любить ніхто душею усію... І за що я перше дякувала, з того самого тоді сліз гірких уточила; за що було, хвалити бога, вік байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало...

Горюючи-плачучи, ізвела голову, погляну — як-то округи мене сумно усе, а у вікно вже світання синіє...

Очутилася я якось одразу, та й самій мені чудно стало; чого се я такеньки і чим зажурилась? Хіба ж я не знала Катрі, що вона до світу забарить? Та й яка б то дівчина з кохання поспіхом дбала? І чи я ж сьогодні всиротіла? Чи се тепер тільки зубожіла?

Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрі назустріч — за ворота. За ворітьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибігла весела.

— А що, надивилася? наговорилась?

— Все я йому сказала, все... як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!

— А він же що говорив?

— Питав, чи дуже я його люблю... Він прийде завтра... Я його завтра дожидатиму...

З того часу стали вже вони щовечора зіходитись. Прилучилося мені, проводивши Катрю, того Чайченка зустрічати. У неділю або в свято яке ідемо удвійзі з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, — усе він наче смутний... та й спитала якось Катрі:

— А ви із ним ніколи не сваритесь?

А вона мені:

— Що'тсе тобі бог дав, Химо! Отеє б із ним сваритись!

— Та чого ж вій наче невеселий ходить? — кажу.

— Такий завсіди, — заговорила, сама тут миттю впечалившись. — "Ти смутний? — питала я його. — Чого ж ти смутний?" А він мені: "На світі більш смутку, ніж радості!" — "Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на світі живе!" — "Се, — каже, — се такеньки бог дає тільки дівчатам та пташкам співочим..." Такий він, такий, Химо! І говорить, і жалує смутно; а потому ще мені любіиіий, ще миліший...

Постерегла мати, що діється щось, поспитала. Катря призналась матусі. А мати головою журливо похитала:

— Отсе і твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вік, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа і благословить, і допоможе!

Батько не питав нічого; чи він здогадувавсь, чи ні — того не знали ми. Правда, що двічі, а може, й більш він якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собі говоримо, що як се буде — Катрине весілля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, — ми й пополошимось усі: одна схопиться, друга шукає чогось за запічком, третя голку загубить, — батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: "А в якому кутку пожар в нашій хаті?"

Ми й скаменіємо перед ним... Він почне про господарство що говорити матері, яке діло загадувати, ми візьмемось робити щиро як, боже єдиний!

Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що він прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко і багатий, і молодий, і дочці любий, і люди Чайченка не цуралися — чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрінуться з Чайчихою, посядуть рядочком і потиху розмовляють собі любенько, а прощаються, то обіймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у неділю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов і собі не забариться нас одвідати; та й пішлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи...