3 дні вічності

Війна прийшла до України як чума, і застала всіх зненацька. Ольга не була виключенням. Хоча дівчина  готувалась, і готувала усіх до війни, але коли її землю покрило багряною кров'ю, її серце розбилось  на безліч уламків. Кожного разу, коли Оля відправлялась волонтером в гарячі точки чи країни з військовими діями, її душа ридала немов мала дитина від побаченої жорстокості й смертей. Але коли її рідну країну охопило полум'я, Оля ледь не здалася. Вона хотіла сісти у коридорі своєї квартири і ридати до останньої краплини сліз. Але дівчина витримала. Вона крізь відчай і душевний біль зібралась із силами і відправилась з іншими волонтерами на схід евакуйовувати людей, та доставляти гуманітарну допомогу.

Останні вісім років Ольга майже не була вдома. Після того, як вона опинилась у 2014 році в рядах волонтерів, її життя змінилось. За ці роки дівчина побувала в Лівані, Сирії, деяких африканських країнах, і навіть їздила до Афганістану. Деякі її місії тривали понад рік... Але повертаюсь кожного разу до України, Оля не сиділа склавши руки, і відправлялась до зони АТО. Її благодійний фонд працював вже п'ять років і зібрав не один мільйон гривень, чим дівчина дуже пишалась. Небайдужість людей змушували її плакати від щастя і ставати ще сильнішою і сильнішою. Це було свого роду загартовування. Саме завдяки вірі в людяність, Оля одного разу навіть пережила місяць у полоні. Той період дався дівчині неймовірно важко, а реабілітація ще важче. Майже пів року після того випадку, Ольга сиділа дома і намагалась впоратись від нудоти після кожного шматка їжі. Голодування в місцевій в’язниці африканської країни дало свої плоди, і шлунок дівчини довго не хотів приймати їжу як належне. Але час трохи лікує, тому Оля впоралась. Саме тоді її довгі коси було обрізано до рівня «каре», і поголені скроні.  Як казала сама дівчина: «Новий етап в житті – нова забавка». Завдяки цьому лозунгу в житті Оля також мала велику кількість пірсингу по всьому тілу, і декілька татуювань. Останню із прапором України в районі серця на грудях, дівчина зробила за декілька місяців до війни, як подарунок собі на Новий рік. Вже тоді Ольга готувалась  і морально і фізично до війни. Ні, вона все ще серцем вірила, що це просто залякування, але розумом вже робила перші кроки. Особливо найперший – це більш посилена робота її благодійного фонду. Вона розуміла, що гроші військовим будуть потрібні як вода. На превеликий жаль, рідні та близькі Олю  не слухали. Її мати з батьком жили на сході, і чомусь навіть не дозволяли дочці говорити про війну. Мабуть, їм так було легше...

Разом з благодійним фондом, Ольга також вела блог в інстаграмі, і мала свій телеграм-канал. Саме соціальні мережі дозволили з самого початку розкрутили її фонд, і зібрати доволі непогані кошти. Згодом, Оля вже просто вела блог про волонтерство. Через два роки від початку, кількість підписників сягнула мільйона, що не могло не радувати. Рекламою і декількома проєктами дівчина заробляла небагато, але їй було головне, що вистачало на їжу, одежу, та комуналку. Більшість благ людства Олі були не потрібні: вона мала дешевий телефон, батьків годинник, і золотий хрестик на шиї. Це єдине, що мало для неї хоч якийсь сенс: мати можливість подзвонити рідним, орієнтуватись у часі, та молитись.

Коли в перший день війни Оля почула у новинах про початок війни, першою справою вона відправилась на схід за батьками разом зі своїм найкращим другом. Вони познайомились в далекому 2014 році, і майже весь час працювали та волонтерили разом. Іван допомагав Олі у всьому: у благодійному фонді, вів блог, коли вона не мала часу, і їхав за нею на інший кінець світу. Звісно Оля майже відразу запідозрила, що Іван закохався в неї, але за вісім років ніяких спроб зблизитись від хлопця не йшло. Дивний і вірний друг, яким дівчина дуже дорожила. Вона ніколи не дивилась на нього, як на хлопця, але душею дуже його любила. Саме Іван зміг у 2019 році визволити Ольгу з полону, і повернув її до рідної України. Тому і зараз  хлопець не відступив ні на крок, і разом з дівчиною відправився на передову. Їм вдалося забрали батьків доволі швидко, і коли Оля відвезла їх на Захід країни, то одразу повернулась до Івана, який вже розробив певні шляхи для евакуації населення і допомоги з гуманітаркою. Вони два місяці жили майже в пеклі, але кількість врятованих ними росла і росла, що додавало сил. Це була не просто їхня робота, це було їхнє покликання, їхня мрія, їхнє життя. Кожен врятований був найдорожчою нагородою за їх працю. Це була надія, після того, як Оля кожної ночі плакала щосили від побачених жахіть. Це був порятунок для Івана після того, як він похоронив сестру, яка померла під чергової бомби російської агресії. Це було спасіння: рятувати і допомагати.  Можливо вони б і далі допомагали людям, але одного дня до безпечного місця евакуації приїхала одна Оля. Вона навіть не розуміла, що відбулося, і як сталось, що з усієї машини вижила лише вона, але... Вона тепер кожної ночі бачила жахіття того дня уві сні. Картинки з тієї евакуації полонили пам'ять дівчини, і не давали спокою ні на секунду. Кожну секунди життя Оля мріяла забути, або повернутись у той день і щось змінити. Вона пам'ятала, як їхня колона із  п'яти машин вже майже дісталась до  українського блокпоста, але незрозуміло звідки відкрили вогонь. Одна машина злетіла з дороги в поле і загорілась.  Дві останні зупинились і більше нікуди не їхали – напевно водії померли одразу. А перші дві машини рухались. Коли автівка перед Олею і Іваном зупинилась, хлопець, який був за рулем, доволі швидко її об’їхав і поїхав далі. Через декілька секунд після цього машина ззаду вибухнула. Проїхавши ще певний шлях і зрозумівши, що обстріл закінчився, Іван зупинив машину, відкрив двері і випав на дорогу. Коли Ольга підбігла до друга, і оглянула його, то зрозуміла, що той був поранений у груди. Дівчина навіть не встигла спробувати надати хлопцю першу медичну допомогу: він так і помер у неї на руках. Разом із ним тоді померла і частина її самої. Саме тоді, Оля оглянула всю машину, і зрозуміла, що ніхто не вижив. Вся сім'я яка їхала ззаду була мертва, як і Іван. Усі, крім Олі. Її друг зі смертельним пораненням у груди продовжував вести машину поки дівчина не опинилась в безпеці, і це просто морально вбивало. Дівчина і не дуже пам'ятала як дісталась до блокпоста. Вона не дуже хотіла пам'ятати як привезла машину трупів...