Три дні "так"

- Четвірка, потім ще секунда проти годинникової стрілки… Так! – прошипіла Сароку Леві, почувши клацання замка, що відкрився, і підперла двері стільцем, аби випадково не зачинилися. Що сказати, замки були пристойні, але на цьому пристойність закінчувалася: самі двері були металевими, але в іржі, а ще Сароку не помітила жодної камери відеоспостереження на шляху сюди. Навіть вірний прилад її батька, Цок-Цок-Бум, не просигналив щодо чогось цікавого, а Сароку не сумнівалася, що не забула ввімкнути функцію спостереження.

Вона запхала Цок-Цок-Бум (більш за все схожий на комбінацію великого кишенькового годинника – ледве на долоні розмістиш – із вісьмома стрілками різної форми та йо-йо) у кишеню та нашорошила вуха. Судячи з тиші у коридорі, вона єдина спробувала вийти: за всіма дверима ані звуку, і не тільки тому, що двері забезпечували сяку-таку, але звукоізоляцію. Ані тобі дихання, ані тертя тканини об тверду поверхню, ані кроків.

Дійшовши до дверей у кінці коридору, Сароку відчинила їх та одразу зрозуміла, чому їх навіть не замкнули: вони вели у нікуди. Маленький шматочок підлоги – от і все, що знаходилося за ними, а сходи, які йшли від нього вниз, були безнадійно зруйновані. Більше того, вологе повітря не залишало сумнівів, що навіть якби сходи були цілі, щонайменше два або три найнижчих поверхи були затоплені. Ні за що, я не акробатка-самогубця, подумала Сароку: вона не вміла використовувати Цок-Цок-Бум як абордажний гак так само спритно, як його законний власник. Марк Леві за допомогою Цок-Цок-Бума наловчився стрибати із даху на дах (і не тільки) та пересуватися по вулицях, майже не торкаючись землі, не гірше за Людину-павука, але Сароку до такого було далеченько.

Повернувшись до своєї кімнати – аскетичної, наче тюремна камера – і зачинивши двері, Сароку знову вийняла Цок-Цок-Бум і цього разу натрапила пальцями на щось нове у кишені. Це була складена записка. Нічого особливого, тільки папір ніби воском вкритий.

Якщо ти читаєш цю записку, краще сядь або ляж. Поясню за кілька секунд.

Це виявилося правдою. Кілька секунд потому у Сароку страшенно закрутилася голова – так сильно, що світ наче перевернувся, а коли вона оговталася, то побачила, що знаходиться у кімнаті, в якій, здається, живе підліток: стіни були заклеєні постерами так, що шпалер і не розгледіти. І не тільки кінопостерами. До свого задоволення, Сароку знайшла кілька варіантів із Шерлоком Холмсом, два чи три за творами Стівена Кінга і навіть один постер «Хмарного атласу».

- Вибач, якщо заскочив зненацька.

- Прямо як коли ми з тобою познайомилися, - вишкірилася Сароку, помітивши можливого власника кімнати: на вигляд трохи старшого за неї хлопця, який міг би змішатися із її однокласниками, якби не лаймово-зелене волосся (справжнє: його брови і вії були такого самого соковитого відтінку), що стирчало, наче голки в дикобраза. – Поясниш, в чому прикол?

- Почекаємо ще трохи. – Скасис Фейн плюхнувся на високу табуретку – як у барах – та почав на ній крутитися. – Ага, вже прибувають…

Сароку глянула на цифровий годинник, що ховався серед постерів. Але він не збирався показувати час: його дисплей пару разів глюкнув і показав літери замість цифр. Спершу ці літери склали слово «ЛЕВІ», тоді «ФЕЙН» і ще трохи пізніше – «МЕЛ».

- Йосип босий! Куди це я рухнув?

Новий голос, гучний, але мелодійний, належав хлопцю років п’ятнадцяти – того самого віку, в якому відбувається пік пошуку свого стилю. І він міг би слугувати живим доказом цього. Ні, Сароку нічого не мала проти макіяжу (в кінці кінців, колись чоловіки фарбували губи, носили пудрені перуки та підбори і не ставали від цього менш мужніми), але тут чорних тіней не тільки під сталево-сірими очима, але й навколо них, було трохи забагато. «Фаряки», як казав один із предків Сароку, Скай. Темного волосся хлопця було якраз достатньо, щоб трохи звисати набік, відкриваючи щось підозріле: крихітний білий шрам, трохи довше одного сантиметра, посеред лоба, прямо над переніссям. Цікаво.

- І нікуди ти не рухнув, - прокоментував Скасис. – Ти… Мел, правильно?

- Мел, - підтвердив хлопець. – Меллорі Фуего… Стій, а я тебе бачив, тільки не чув, як тебе звати. Ти супер-уважний чи що?

- Поясню пізніше, - завірив Скасис та вказав на годинник, дисплей якого показав нове слово: «ДЗДЗ». – А ось і відповідь на твоє питання.

Наступний прибулець виявився чоловіком на вигляд років двадцяти, але низеньким і щуплявим, наче рослина, що занадто довго пробула у темряві. І до того ж не людиною: першим, на що Сароку звернула увагу, був вкритий довгим хутром, чорним із білими кінчиками, хвіст, що стирчав із дірки на штанах (і схоже, цю дірку зробили спеціально: на її краю виднівся ґудзик). Волосся чоловіка, відросле до підборіддя, було таким самим – чорним із білими кінчиками, і із нього стирчала пара бархатистих трикутних вух на додачу до звичайних людських. Та й взагалі у його маленьких карих очицях і кутастій фігурі просвічувало щось лисяче.

- Я точно сплю, - сказав хвостатий. – А може, я впав у той ставок, і тепер в мене наслідки.

- Спите, але не померли, - відмітив Скасис. – Як і всі ми. До речі, можна на «ти»?

- Не проти… І як же це працює? – Додаткові вуха чоловіка притиснулися до голови, як у кота, що щось підозрює.

- Терпіння.

Годинник показав літери «ФМ», і Сароку мало не розсміялася від полегшення, побачивши, хто прибув наступним. Це був Фелікс Манн, з яким вона вже познайомилася під час стрибків через час і простір. Уродженець планети Тривей, Фелікс теж мав нелюдські риси: у його випадку це були золотаво-коричневі драконячі крила (функціональні, Сароку довелося перевірити) і роги, що йшли від скронь над вухами (більше прикраса, ніж зброя, та ще й із закругленими вниз кінчиками). На його батьківщині це було звичне діло, тому що офіційно там існувало три види мешканців: Звичі, що зовсім не відрізнялися від землян (щонайменше зовні), Крилаті різних типів (від Драконів, як Фелікс, до Колібрі, як його дівчина Бене Діркс) та Маги, основною рисою яких було магічне ядро – маленька шишка на лобі. Їх основним умінням був телекінез, але кожен Маг також мав свій вроджений дар. Але Сароку знала, що був ще й четвертий вид – Дволезі. Крила та магія в одній особі. Так, саме був, тому що, наскільки вона знала, всі діти, яким не пощастило народитися Дволезими, майже одразу після народження проходили хірургічну операцію із перетворення на Крилатих. Казали, що це заради їхньої ж безпеки, але хтозна.