29. Хлопець з корзини

Плакати більше не хотілося.

Закрила очі, глибоко вдихнула і, на диво, мені вдалося зібратися. Після такої кількості шокуючих подій сприймаєш чергове божевілля, як щось звичайне. Я багато відчуваю. Це факт. Та зараз мені хотілося закрити очі і уявити себе титаном, якого нічого не хвилює. Але проблема з грошима нікуди не зникла. Навушники опинилися у моїх вушних раковинах і я ввімкнула улюблену музику, щоб відволіктися.

Вкотре набираю номер Акації, але, схоже, в неї знову увімкнений беззвучний режим. Принаймні, я впевнена, що вона мене не ігнорувала. А якщо і справді всі думають, що тієї ночі щось було? А якщо так весь час думала Акація? Я жалібно зітхнула.

— Візьми слухавку.

Хотілося думати, що вони так само нічого не зібрали. Тоді б я почувалася менш кепсько. Власний мозок грав проти мене, підкидаючи погані думки. Не знаю, від чого мені було гірше: від заяв Нудика про моє блудне життя, чи від того, що не взяла в нього гроші. В мене була можливість легко закінчити з цим, але я знову все ускладнила. Вистачило б посмішки і посидіти поряд.  Але я так не можу. Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Я не могла перестати себе картати. Тепер в мене був час помилуватися цим містом, а я ледве хотіла волочити свої сумні ноги. Музика затьмарила шум авто і людей, ніби вони взагалі ніколи не мали власного звуку. Ніби рій бджіл, звук якого тебе дратував, нарешті замовк.

Чомусь саме зараз в пам'яті виник спогад про записку. Яка дурниця, надіятися щось там знайти. Дуже цікаво, адже джинсова куртка подруги була в цей момент на моїх плечах.  Я насторожено лізу до кишені. На самому дні мої пальці намацують якийсь папірець. Серце калатає. Щоооо?! Невже це справді послання від мого містера Уважності? Судорожно розгортаю і бачу… адресу?! Мене огорнуло розчарування. Може це щось не те? Але ж папірець виглядав точно точно так, як я вкладала його в своєму сні. Треба ризикнути і запитати когось з перехожих, де ж знайти це місце? Раптом такої вулиці тут взагалі немає? Я зупинила якусь приємну на вигляд жіночку. На диво, вона не здивувалася, коли почула моє питання. ВОНА ВКАЗАЛА ШЛЯХ. 

Краще піти і шукати гроші для операції. Але без підтримки в мене не було жодного бажання цього робити. Тобто, воно звісно було, але містер Уважність... Я зайшла з розуму, але твердо вирішила слідувати вказівкам. Ну і як їх знайти гроші? Я знаю, що від самого початку ця затія допомоги була моя. Але може Акація з Колючкою впораються з всією сумою? Зараз в мене все вилетіло з голови і я просто йшла. Ноги несуть мене по незрозумілому маршруту. Все частіше і частіше зустрічаються схожі будинки, і я думаю, що ходжу по колу. Це твердження було помилковим, тому що через п'ять хвилин я знайшла вихід. Здавалося, що в цьому місті не було нікого крім туристів і продавців, які хотіли продати їм різний сувенірний непотріб. Місто  величезне і мені було важко швидко зорієнтуватися. А ще моя слабка спортивна підготовка знайшла час про себе нагадати. Я йшла, йшла, йшла… поки не опинилася перед входом до стадіону. Це про нього мені говорила та жіночка! Абсурд. Я й сама не знаю, що очікувала знайти за цією адресою, але стадіон… Навіщо мені стадіон?!

Хотілося розвернутися і піти, але щось всередині переконувало, що я мушу хоча б заглянути. Я пройшла крізь ворота. Цей стадіон від нашого відрізнявся тільки тим, що мав чисті, цілі сидіння для вболівальників. Внизу бігали люди.

Проводжу долонею по сидінні. Ніби чисте. Я сіла й продовжила далі спостерігати за людьми внизу. Хотілося уявити себе у фільмі, розгадати якийсь шифер, що приведе мене до остаточної цілі. Та чим довше я сиділа, тим більш віддалялася від думки, що це не просто співпадіння.  Що там робила ця записка? Внизу було два поля — футбольне і баскетбольне. На першому грало кілька хлопчаків дванадцяти років. Кілька хвилин спостереження швидко мені набридли. Чому б не піти до другого поля? Зелена, свіжа соковита трава кликала мене до себе. Присівши, я відчула всю її прохолоду і мені захотілося повністю лягти. Це було маленьке спасіння, якщо враховувати те, що я не могла собі дозволити купити води.

 — Як добре, — пробурмотіла  собі під ніс я й розкинулася зірочкою на землі.

Заплющила очі і намагалася насолодитися цим коротким моментом перед тим, як піти. Бух! Біля мене що, впав м'яч? Розплющую очі — нічого немає. Повертаюся в попередню позицію. Бух! Бух! Бух! Кілька разів відскакує м'яч від землі. Коли вінвкотре падає біля мого обличчя, я швидко хапаю його, відчуваючи пальцями ширшаву текстуру. Намагаюся знайти власника.

— Ну і кому тут так нудно? — незадоволено запитую, поки сонце безжально сліпить мої карі очі.

— Зовсім поряд, — лунає мені у відповідь такий знайомий голос.

Спека і мій роздратований стан заважали мені визначити, звідки йшов цей звук. Дивлюся навколо себе, але нікого побачити не вдається. Сонце в голову напекло? Чи я починаю втрачати здоровий глузд? Таку думку я дозволила тримати в своїй голові лише секунду.

— Ну? — безсило вилітає з моїх уст, поки я дивлюся в бік сидінь. Дурниці, вони надто далеко і там нікого немає. Можу виправдати свій стан перевтомою, яка зробила мене абсолютно дезорієнтованою. 

—Зверху, — тяжко відповідає хтось, а я піднімаю свій погляд на вершину стовба з баскетбольною корзиною. На ній сидів він. 

Дивитися вверх було просто боляче, тому я не змогла так одразу роздивитися риси обличчя. Проміння небесного світила виділяло образ юнака.