23. Рятівниці

 Мій маршрут не був складним. Всього лиш перейти одну зебру і пройти метрів сто до магазинчика з пластинками, назву якого я вже забула. Місто аж кипіло туристами. Це логічно, адже воно було курортним. Кінець весни — сама вдала пора року для подорожі. 

Зграйки людей мандрували вулицями і слухали історію про архітектурні пам'ятки міста. Перехожі кудись поспішали, а на дорозі ганяли автомобілі, В маленькому містечку де жила і навчалася я — не було такого руху. Це шалене життя певною мірою лякало. І як тут розслабитися? Безперервний рух.

Я затамувала подих, а автомобілі все проїжджали і проїжджали повз. З цього стану мене вивело собаче скавчання.

Підіймаючи очі, я бачу, як один з цих автомобілів, ревучий мотор яких надовго не затихає, проїжджається по бродячій собаці! З моїх уст вилітає крик, і я біжу до маленького світло-рудого пса. Той виродок поїхав далі, а наступна машина, що їхала, ледве зупинилася, адже далі мене б чекала доля тварини. 

Я обережно підімаю пса тварину і, переходячи зебру, заливаюсь в сльозах. Хіба складно було зупинитися, хіба йому зовсім начхати на страждання бідолашного? Покидьок! 

Тварина видавала жахливі звуки, від чого моє серце розривалося на частини. Я не хотіла, аби це миле створіння відчувало біль. В якійсь мірі його відчула і я.

Великі карі очі цієї псинки дивились на мене з надією, що я врятую його життя. Я бачила раніше цей погляд карих очей шістнадцять років — у власному віддзеркаленні. Мені теж потрібен хтось, хто врятує моє життя. Зараз мої проблеми одразу притлумилися, хоч би мені встигнути... 

Пес невеликий, але руки трохи болять від її ваги. Бачу, як Акація підлітає з місця та біжить мені на зустріч.

— Звідки в тебе пес?! — шоковано говорить подруга й дивиться на тварину, а я нічого толкового відповісти не можу. Моє обличчя червоне і набрякле від сліз. — Так, не панікуємо, НЕ ПАНІКУЄМО, — похапцем промовляє вона і забігає назад до магазину, просячи дівчину, що там працює, викликати таксі. Ще вона в неї запитала, де найближча ветеринарна лікарня. Я ще ніколи не бачила її такою рішучою. Все змінюється, коли на кону стоїть життя. 

Таксі, на диво, приїжджає доволі швидко, а собака, помітивши його, починає боязко скулити. Тварина, відчувши страх, почала виказувати небажання наближатися голосним скавчанням. Попри свою мініатюрність, тварина була доволі сильною, тому крізь шалений біль намагалася вирватися з моїх рук.

— Спокійно, — я притискала дужче її до грудей.

Тепер і у мене з'явилася ця дивна рішучість. Я сідаю в авто разом з Акацією і ми просимо довести нас до найближчої ветеринарної лікарні. 

— Будь ласка, — напружено прошу я і намагаюсь погладжувати собаку, яка все ще скулила. 

Біля лікарні виявилася велика черга. Справжнісінько як у поліклінці для людей.

—Хто крайній? — тремтячим голосом запитую я, і, мабуть, десята людина в черзі підняла руку. Ми з подругою синхронно зітхнули. Тут навіть не було місць, де присісти.

Розуміючи, що якнайшвидше потрапити до ветеринара в нас навряд чи вийде, ми повністю розкисаємо.

— Ти ж вмієш вмовляти людей, — благально шепочу подружкі на вухо, налаштовуючи її на дії.

— Я не знаю… 

Розумію: одна справа говорити з однолітками, а інша — з дорослими людьми, які часто бувають не менш неадекватними, ніж підлітки. Особливо в чергах.

Вона дивиться на нашого потерпілого, а я дивлюся на неї. Чомусь в жодної з нас не повернувся язик щось сказати, ніби ми за мить оніміли.

Кучерява зітхає і знедолено дивиться на людей в черзі, паралельно натягаючи усмішку.

— Чи не могли б ви нас, будь ласка, пропустити?

Нас огорнули недобрим поглядом, який немов кричав: «ви тут не одні, з чого нам робити поблажку?» Я часто ігнорувала набридливих одногрупників, але не розуміла, як можна бути наскільки холоднокровними у такій ситуації. Акація була на межі, як і я, тому більше не мала сил на люб'язіність.

— Та у вас теж є улюбленці, Господи! Вони можуть почекати, а от бідного пса машиною збило, якщо ви зараз не пропустите нас — то він просто ЗАГИНЕ!