21. Зів’ялі почуття

Не надто приємна ця історія, але доводиться розповідати, аби ви ще краще зрозуміли всі ці взаємозв'язки. Ух і важко! Ви вже знаєте, що ми з Колючкою спілкувалися раніше. Знаєте, що почалося все з переписки. Спочатку він був дуже милий, дуже уважний. Удавав зацікавленість. Можна навіть було подумати: вау, я реально знайшла когось особливого. Але, не так сталося, як гадалося.  Минув час і він почав буквально завалювати мене сарказмом. Всі слова перекручувати так, аби виставити мене ідіоткою. Він часто ігнорував мене, заправляв кожне тповідомлення новою дозою негативу і направляв прямо на мене. Думаю, всім зараз відоме те почуття, коли ти пишеш щось людині, а у відповідь отримуєш тільки: ясно, нормально, зрозуміло. І нічого, більше нічого. Особливо це боляче, коли ця людина тобі дуже подобається. Я почала думати. Може, причина в мені? Може, я дійсно якась тупа чи недалека?

Дивлячись на екран, в якому висвітилось: «Нам треба поговорити. Зараз. Вийди». Я хотіла просто це проігнорувати, але побачила на вулиці знайому фізіономію.  Ну що він тут робить? Навіщо псує мені настрій ще більше? ЯКОГО БІСА?! В грудях запекло і мені дуже хотілося лишитися в магазині. Та ця розмова мала статися, я мусила закрити тему нашого спілкування раз і назавжди.

— Там Колючка, — нервово виривається з моїх уст. Почуте не викликає у Акації  особливого припливу радості.

— Не йди туди, він висерок. Ти лише зіпсуєш собі настрій і витратиш час.

Та я не дослухалася. Сказавши, що я повинна, я вийшла на вулицю, лишивши телефон біля подруги. Колючка стояв і дивився на своє взуття. Ідучи йому на зустріч я відчула, як всередині щось перемикнулося. Колючка завжди здавався таким гарним. А зараз... я нічого гарного в ньому не бачила. Все те, що було між нами, ніби стерло його красу. Ніби він був гарним малюнком, намальованим простим олівцем. А з кожною образою по ньому хаотично терли стирачкою. Лишився один безлад і сміття.

— Ну?

Раніше, було складно глянути йому в очі. Все моє тіло відмовлялося піддаватися розуму, пришвидшувалося серцебиття. А зараз я могла глянути на нього без будь-якого хвилювання. Я відчуваю спокій. Рівно дихаю і мені це подобається.

— Я хотів ще раз попросити вибачення, — з ноткою лінивого жалю витягує з себе юнак. Мені не хочеться далі слухати.

Моя рука махає йому «до побачення», а ноги несуть назад до магазину. Невже причина в моєму вчинку в кафе? Вау, ефектно! Заграли гормони?
Хлопець хапає мене за лікоть й повертає до себе, і схоже, намагається обійняти. Чортівня, безумство.

— Мене не цікавить ні твоя компанія, ні сам ти, — звільняюся з ворожих обіймів.

Неочікувано в мене темніє в очах. Він дав мене ляпаса! Не надто вдалий жест, якщо ти зібрався вибачатися. Долоня торкається місця удару і моя щока починає неприємно пекти. Як принизливо, як огидно. Після такого мені не хотілося повертатися до магазинчику. Раптом Акація і дівчина, що продає пластинки все бачили? Надіюсь, Акація не бачила.

Раніше, коли Колючка мені подобався, я старалась виправдати кожен його мінус перед подругою. Та зараз.. вона була права! Мої рожеві окуляри розбилися. Почуття переповнювали, я йшла в невідомому напрямку. Перейшла дорогу, направившись геть з цієї вулиці переповненої церквами. Перед мною стояв дитячий майданчик. Тільки зараз згадала про старий телефон з кнопками. Взяла його, щоб подзвонити мамі, коли мій здохне. Треба було якось пояснити Акації, що я зараз не можу повернутися до неї.
Хотілося побути самій, випустити пару. А вона казала мені не йти! Ну чому я ніколи не слухаю? До цього моменту ніхто не підіймав на мене руку. До цих пір відчувала цей клятий ляпас. Щока горіла. Схоже, він вклав туди все своє розчарування. Сльози мимоволі почали виступати на очах і я дала їм покотитися по щоках. 

На майданчику було багато батьків з дітьми: місцеві та туристи. Не знаю як, але мені вдалося застати одну вільну гойдалку з п'яти тих, що там знаходилися. Мої руки трусилися, адже номера Акації я напам'ять не знала, а на цьому телефоні був лише номер мами й мій постійний. Набираю цифри й ставлю палець на кнопку виклику, але не притискаю. Все навкруги затихло, наче перестало існувати. Був тільки палець на кнопці, яку я ніяк не могла натиснути, і щока, що досі горіла після удару. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що до мене хтось говорить. Навпроти стояла якась матуся, тримаючи своє товсте чудо за ручку й наполягаючи, аби я звільнила для нього місце.

— Дівчино, можн мій син покатається? — звернулася до мене вона, прикрасивши своє обличчя натягнутою, лицемірною посмішкою.

Та моя увага тоді була досі звернена на телефон і палець, який зовсім не слухався. Натискаю на виклик, прикладаю телефон до вуха слухаючи довгі, протяжні гудки. Тууу—тууу.

— Ей, дівко, — матуся підвищила голос. Не достатньо для того, щоб на нас всі звернули увагу, але достатньо, щоб показати наскільки сильно вона хоче, щоб її сопливе чадо всілося на моє місце.

Коли Акація нарешті бере слухавку, я тихо й повільно говорю:

— Мені треба побути одною, вибач, що втекла.

— Має сенс звернутися до поліції. А наша поїздка закінчиться післязавтра. Хіба ти хочеш провести її окремо в повністю чужому місті?

— Дай мені хвилин двадцять, добре? І я повернуся, — вирішую я. Не хочу псувати поїздку для подруги, хоч в когось вона мусить бути вдала.