19. Місто Мрій

Ми захекано  стояли посеред вулиці. Пішоходи з байдужістю нас обминали, зовсім не зважаючи на мій синець. Це місто починало подобатися мені все більше і більше. 

— Е-м-м-м, — озиралася трохи розгублено Акація. — То що нам робити далі? Я уявлення не маю куди йти.

В цю мить я нагадую їй про буклети, які нам дав екскурсовод разом з картою міста. Раніше я уявляла його зовсім іншим. У голові малювалася картинка величезного мегаполісу повного вогнів, щось на подобі Нью-Йорку. Не дуже розсудливо з нашого боку навіть не загуглити, щоб ознайомитися з тим, куди ж ми все-таки їдемо. Місто Мрій багате на старі будівлі і споруди в пастельних тонах, які нагадували середньовічні замки через те, що майже всі були прикрашені скульптурами. Церкви, колони, приємні ретро-ресторанчики і магазини, де все ще можна купити собі музику на пластинах, касетах і дисках. Біля такого ми зараз знаходилися, тому вирішили: а чому б нам не зайти?

— О Господи! — тішилася Акація.

Священник, який намагався загасити смердючу димілку по той бік дороги, глянув на нас, як на ідіоток. Я тицьнула в Акацію пальцем, щоб вона озирнулася і побачила, як її обличчя покрилося рум'янцем. Чоловік дивився на нас застиглим поглядом так, ніби за секунду перетворився на воскову фігуру. Він навіть не кліпав, присягаюся!

Нам більше було не смішно. Мої легені відмовили в бажані забезпечувати себе повітрям. Не знаю, скільки ми так простояли, але навкруги валилися держави, тонули Атлантиди, а його кадило все не хотіло тухнути!

Здалося, що він нас записав в список грішників і зараз подумки домовляється з Богом про наше місце в пеклі. Хороший у них тут персонал. Будем варитися там, немов курятина в бульйоні.

— О Господи.. — шепочу собі під носа я.
Чоловік по той бік починає реготати й показавши нам язика повертається назад — до церкви. Я дивлюся на Акацію в повному нерозумінні і ловлю такий самий погляд. Чому ми такі ідіотки? Ступор. Минуло десять секунд і ми вже на всю реготали тримаючись за животи.

— Наступного разу буду говорити тихіше, — червона чи то від сміху, чи то від сорому, обіцяє подруга.

Я вдоволено усміхаюсь:

— Та годі тобі, було весело. Стається ж з нами всяка фігня.

Інциденти за час нашої поїздки вже не можна порахувати навіть на пальцях, а це тільки початок.

— То що? До крамниці? Моя набожна, — сміюся я і отримую кивок.