10. Це все ти винна

Акація стояла та трималася за ручку дверей, фотографуючи краєвид. За ту саму ручку, яка знаходилася більше зовні потягу, ніж всередині. Що за безумство?! Червона стояла поззаду й умиротворено слідкувала за цим.

Я розуміла наскільки це нерозважливо і небезпечно, тому мене з ніг до голови огорнуло злістю:

— Акаціє! 

Подруга втрачає рівновагу під дією різкого поштовху потяга. У мене перед очима пролетіло все життя. Я застигла, поки Червона намагалася витягти Акацію. 

 — Не стій, допоможи! — нервово крикнула вона. Я швидко оговталася і разом із нею витягнула Акацію, і ми переможно впали на металеву підлогу потягу.

Поки це «яблуко розбрату» заспокоювало мою подругу так, ніби це вони ліпші друзі, а не ми, я помітила те, що не несло нічого приємного для нас трьох. Через кругле віконечко в дверях на нас дивився пан Гарбуз.

Звідки у вчителів це кляте вміння говорити поглядом: «я прихлопну тебе, як комарика в літній вечір»? Тому що дивився на нас чоловік саме так. Пан Гарбуз велично стояв над нами і пропалював поглядом. 

Не знаю, як в Червоної, але в нас завжди була ідеальна репутація. Ми не пили, не курили та не хуліганили. А ця ситуація виглядала в тисячу разів серйозніше за прості хуліганства. У той момент мені здавалося, що все моє життя перекреслено.

— Я вже зателефонував вашим батькам. У вас будуть проблеми. Великі проблеми, — останнє речення він сказав з особливим наголосом, таким, що нас хвилею накрив страх. 

Якби з Акацією щось сталося його б затягали по судах і зробили винним, легко уявити чому він так казився. Чоловік повідомив, що це перший і останній раз, коли ми їдемо з ним в поїздку. 

Я впевнена, що цю затію вигадала Червона, Акація сама не могла таке придумати.

У голосі викладача злість змішувалася з хвилюванням, але він тримався доволі холодно і поважно.  

— Вам варто знати, що цей випадок подіє на вашу характеристику. Зараз не хочеться робити всім проблем і зупиняти поїздку, інші цього не заслужили.

Коли викладач повернувся на своє місце в інший кінець вагону, я зловила злий і осудливий погляд від Червоної.

— Що не так?

Не хочу здатися неприязною, але хай йому грець, Червона просто шалено мене виводила. Схрестила на грудях руки з таким виглядом, ніби зараз кинеться виривати моє волосся і видряпувати очі.  Ну хоча б десь в мене були «взаємні почуття», бо я зиркала на неї аналогічно. Після тривалої перестрілки поглядами, моя суперниця вирішила вичавити з себе геніальну фразу:

— Це все ти винна.

Офігіти заявочка! Ніби це я придумала цю дурну ідею і потягнула їх влаштовувати спробу самогубства. Як підло звинувачувати мене в цьому! Я вскипіла так, як ніколи до цього.

— Я? — я аж засміялася від істерики. Ну нічого собі! Це я винна! — А хто підбив Акацію на все це? І не кажи, що це спільна ідея. Я знаю, що вона б такого не зробила.

Мені потрібно було заспокоїтися, адже на нас кидали криві погляди. Тож я стишила голос і кинула їй у відповідь останню фразу, перед тим, як вона відкрила свій рота.

— Це ТИ —  клята підстрікачка.