7. Кінцева

Повернувшись до четвертого вагону, я була в стані легкої меланхолії. Сум в поєднанні з радістю. Я, як ніхто, прекрасно знала, які швидкоплинні бувають радощі. Ми сиділи одне навпроти одного, говорили. Про всякі дурниці, що взагалі мені було не характерно. Йому подобається все незвичайне, це, мабуть, у нас було спільним. Ще ніхто не задавав мені скільки запитань і ніколи ще я не відповідала на них з таким захватом. Хтось цікавиться тим, що мені подобається. Правда, щиро? Але потім його різко пробило на філософію. Цього я одразу не зрозуміла. Але чи це погано? Головне, що слухати я вміла і це пригодилося дуже вчасно. Слухати його було дуже цікаво.

— Життя, як ліс. Люди в ньому дерева — доля кожного може бути різною. Хтось столітній дуб і буде стояти сторіччя. Хтось гілочка, що рано засохла. Когось знищить пожежа. Когось зрубає дроворуб, щоб затопити піч. Я хочу прожити повноцінне життя, перед тим, як стати дровами. Хочу відчувати його повністю, що живу. Розумієш?

О, так. Я прекрасно розуміла, що він мав на увазі. Я почала посміхатися.

— Мені теж завжди хотілося жити, але я ніколи не могла знайти для цього час. Ти сидиш в своїй кімнаті, сидиш, а час — йде. І думаєш: «о так, завтра я почну щось робити, завтра моє життя стане цікавішим». Але продовжуєш сидіти на місці, а завтра приходить і нічого не змінюються, — я зітхнула, а мої очі заблищали, ніби от-от заплачу. Щось на мене найшло, що я просто вивалила всі емоції перед ним на стіл. У деякій мірі, мені навіть соромно за цей момент. Ніч завжди перетворює думки в купу шмарклів і ванілі. А ти лежиш і намагаєшся з неї виплисти, але відчуваєш, що тонеш.

Мені здалося, що чорнявий хотів торкнутися моєї руки, але в якийсь зупинився. Хлопець ніби передумав.
— Я радий, що познайомився з тобою. Ні, навіть не так, я щасливий, але моя зупинка… — вперше за весь час спокій і впевненість покинули його. 

Відчувши весь біль на власній шкірі, я стривожено запитала:

— Твоя зупинка не кінцева? — було сумно розуміти, що ми не зможемо разом погуляти містом Мрій, але з мого боку було по-дурному це припускати.  Не з моєю вдачею.

— Моя зупинка наступна, — він  розбиває словами моє серце. Чорнявий підтиснув губи. Ось так ти вирішив змінити моє життя? Ось так?!

Ми знову проїжджаємо ліхтарі. Так не вчасно і незручно, щоб заховати очі, які починали блищати від сліз. Не спускаючи погляду з його рук, що були на столику, я хотіла їх погладити. Але ж… він передумав. Тієї ночі я не торкнулася його долоні, але хотіла.

— Я... рада, — тремтячим голосом промовила я, і так ми просиділи до наступної зупинки. До його зупинки. Він закинув рюкзак на плечі й взяв валізу. Покинувши вагон чорнявий, схоже, просто зібрався піти. Чи може талановито передав ініціативу в мої руки? Очі слідкували за ним з віконця четвертого вагону.

— Озирнись, прошу озирнись, — шепотіла під носа, обіцяючи собі одразу дременути до нього, лишень хай обернеться. Великий годинник допоміг мені стежити за часом. Дякую, що можеш показати через скільки хвилин я впаду в чергову депресію. Дві з них пішло на те, щоб повністю розтоптати моє серце. Містер Уважність пішов. Пішов назавжди. Я повернулася на місце, де у далекому минулому я була не одна і затамувавши подих, відчула гнітючу порожнечу всередині себе. Застигла. Дивилася, не кліпаючи в одну точку і знищую себе зсередини. Яка я дурна. Хіба так можна? Це ж просто незнайомець. Заспокойся, Мишко, заспокойся. Ступор. Всі думки відправилися в чистилище, вивів мене звідти лише короткий стук у віконце, на який я прореагувала не одразу. Глянувши в бік, звідки лунав звук я побачила Містера Уважність! Це був він! Мені довелося так різко підірватися з місця, що в очах потемніло.
Зіскочивши з вагону, я впала в обійми чорнявого. Такі теплі, чарівні і, можливо, останні для мене з ним обійми. Яка я була рада, що він не просто пішов. Що ми ще мали змогу попрощатися. Та мені здалося дивним, що він знову захотів мене побачити. Хотіти побачити мене? Дивина.

— Чому ти повернувся?

Хлопець не відповів на це питання. Лише дав мені записку і взяв обіцянку прочитати її тоді, коли повертатимусь назад. У нас лишилась одна єдина хвилина і на даний момент я й думати не могла про ту записку.

— Ми ще зустрінемося, — з надією сказала я.

— Можливо, сідай в потяг. 

Містер Уважність ще стояв на пероні.

Ми дивилися одне на одного. Приклавши долоню до вікна, я відчула його приємну прохолоду. Чорнявий зробив те саме. Його крижані руки вперше випромінювали тепло. Потяг вирушає, а я як дурепа намагаюся відчинити вікно розуміючи, що не знаю навіть його імені. Чому мені в голову не прийшло навіть його дізнатися? По життю гальмо? А чому він тоді не дізнався моє?
Хотілося вистрибнути з потяга, якось виправити помилку, але я розуміла — нічого більше я зробити не можу. Молодець, Мишка, аплодисменти. Як же я його знайду тепер? Дурепа, дурепа, дурепа…