6. Наступна зупинка

На обличчі хлопця читалося стовідсоткове задоволення. Це був такий вираз, ніби інакше просто бути не могло. В його очах загорілися маленькі вогники. Цікаво, а він помітив, як вогник загорівся в мені? 

Ми обговорили умови нашого наступного виходу. На все про все тільки дві хвилини. Коли потяг зупинився, ми вже стояли біля виходу. Швидко вискочили і помчали на вокзал. Починається вистава. Містер Уважність відчиняє мені двері та голосно офіційно з неймовірно самовпевненим обличчям, оголошує всім присутнім:
— Увага, смертні! До вас з самих небес зійшла Афіна!

Я з не менш дурнуватим і самозакоханим виразом обличчя, хоч тримати його для мене було складно, заходжу всередину. Всі погляди прикуті до мене. Здуріти! Я стояла закутана простинею пізно вночі серед вокзалу.
І ця людина, яка не хотіла привертати багато уваги! Мені хочеться оступитися, запитати себе: що ти твориш? Заховатися під ковдрою, щоб більше ніколи звідти не вилазити. Всупереч цьому, набравши повітря в легені, я дію за нашим планом. Занадто багато пафосу було в мені на той момент, як для занюхи в простині. Крутячи своїм задом, а там було чим крутити, я проходжу біля людей:
— Любові вам, миру вам, — меланхолійно промовляю я, кидаючи на них пошматовану фольгу від шоколаду. Таке собі конфеті. 

Мені вдалося наскільки добре уявити, що я богиня, яка благословляє свій народ, що коли я вийшла з приміщення, то від Містера Уважності отримала овації та оплески.

Публіка, скоріше за все, сприйняла мене за ідіотку. Комусь було смішно, хтось кидав набурмосені погляди і лайку. Люди в нашій країні не вміють веселитися. Роздратовані обличчя, незадоволені коментарі: «Зараз викличу поліцію, що ви тут влаштували? Та вони ж діти, нехай дуріють поки молоді». 

Тоді мене мало хвилювало те, що подумають люди. Нам було весело, але потрібно було слідкувати за часом, тому що залишатися тут не дуже хотілося. Тим паче лише в одному простирадлі. Можуть ще подумати, що я божевільна і забрати до психлікарні. А до неї я поки не збираюся. Принаймні, в цьому році.

— Скільки в нас ще хвилин? 

Він глянув на годинник й засміявся:

— Одна. 

— Правда?! — розсміялася я, глянувши через скляні двері вокзалу на людей, що досі дивились в наш бік. Заплющивши очі, я набрала в легені холодного, трохи морозного для весни повітря. — Безумство якесь.

 Зараз мене вражав не чорнявий. А я! Я себе вражала. 

— Ніколи не робила чогось подібного раніше.

Тоді я відчула таке дивне полегшення. Ніби один з тисячу замочків, що причаїлися в мені, зламався. Щось вивільнилося на поверхню.  

У нас ще лишався час перед тим, як повертатися до потягу. ЦІЛА ОДНА ХВИЛИНА. Я відчувала на собі погляд чорнявого. Зазвичай, такі речі неймовірно напружують. Увага не всім до смаку, когось вона сковує. Це мій випадок. Але зараз було інакше. Приємно знати, що зараз його цікавила я. Я вперше за своє життя не переймалася за зовнішній вигляд. Хотілося виглядати, як він: таємничою, цікавою, сконцентрованою і спокійною.

Це один із найособливіших днів у моєму житті. А як мене бачив Містер Уважність? Яким для нього було це все? Можливо, кожен його день був таким. Мені здавалося, що вчора мені потрапив до рук щасливий квиток, який відвезе мене в казку. Та не могло бути все так добре. Я не настільки була оптимістична. Хороше довго не триває, хороше в одну мить зникає. Коли ж це закінчиться? Не знаю, що зі мною тоді відбувалося. Закоханість діє на мене шалено. Це я зрозуміла лише потім. Я була, ніби не я. Сміливіше, шаленіше, спонтанніше!

— І ніколи не напивалася, — із сміхом сказала я, розуміючи, що змолола повну дурницю і те, що напитись мені зовсім не хотілося. Не хочу мати щось спільне з алкоголем. Тут в голову лізуть лише жахливі асоціації.

— А ще? 

— Ніколи не палила, — спокійно говорю я і в моєму голосі звучить нотка самоповаги.

Повернувшись до нього обличчям, я побачила, що він мене слухає. Він тільки робить вид, що йому подобається. Чи йому дійсно це потрібно?

Може, це було потрібно тільки мені.

— А ще..? — надіючись почути щось, що не принесе шкоду моєму здоров'ю, запитав синьоокий.

— А ще я ніколи… ніколи не цілувалась.

Після сказаного мною весь вокзал огорнула тиша. Ми застигнули. Не знаю, наскільки. Навіщо я це сказала? Я що в сраному фільмі? СЕКУНДИ, СЕКУНДИ МИНАЮТЬ.

Хлопець стояв із розтуленими губами і хмурив брови. Час летів, а він немовби щось звішував. О ні, навіщо я бовкнула таку дурницю? Вічно я все псую! Мені не хотілося, аби він подумав, що я якась дика чи шалена. Хоч такою я і була. Ми знайомі кілька годин! Не думайте про мене погане, дурниць я б не наробила. Але зараз… все так дивно. Та і ця історія починається так, ніби повинна вже на цьому закінчитися. Чорнявий не давав мені надії, він просто був дружелюбним. А я встигла вже собі щось накрутити. А я встигла закохатися.

Почувалася я в той момент більш ніж кепсько, ніби однією фразою я знищила між нами всю атмосферу. Та от голос працівниці дав об'яву, що потяг рушатиме. Піднявши голову, щоб зайти в потяг, я побачила як юнак наближається.

— Вибач, я сказала дурницю, — мені здавалося, що я повинна все життя вибачатися, та він не дав мені цього зробити. Брюнет поклав мені палець на губи і посміхнувся наблизившись до мого обличчя, і торкнувся своїми губами моєї щоки.