5. Три шоколадки, будь ласка

 — Що ти робиш?! — намагаючись вирватись із його мертвої хватки, протестую я. Та все даремно. 

Ми завертаємо за ріг і перед нами постає магазин з яскравою вивіскою «24 години». Я і мій чудернацький знайомий заходимо всередину. Здається, касирку не дуже хвилювало чому о другій годині ночі в магазин завітала грецька богиня з компанією.

— Три шоколадки, будь ласка, — він взяв білу, молочну і чорну. 

Мої очі почали закочуватись по другому колу. Вокзал зовсім поряд, тому ми чітко почули, як голос повідомляє про те, що наш потяг вирушає. Хлопець кидає гроші крикнувши «здачі не треба!», вхопивши мене й шоколад. Ми бігли назад вдвічі швидше, ніж вперед. Він або неймовірний романтик, або неймовірни дурень! Нарешті ми опинилися всередині нашого вагону, а в моїй голові вже склалася ціла дисертація на тему «як я зустріла неймовірного придурка». Або «як цілковита дурепа зустріла неймовірного придурка». Адже це я вічно погоджуюся на всякі нісемітниці лише через його океанічно-глибокі очі.
— От скажи, ти дурень?! — я нервово намотувала кола по вагону, а він лише сфокусовано відкривав шоколад.
— Дві хвилини, — бурмоче під носа юнак. А у мене тільки крутилися думки, як він міг зіпсувати такий романтичний вечір, такий момент!
— Що ти сказав?
— Зупинка потяга дві хвилини. Я все прорахував, ми встигли. Не розумію чому ти злишся,  — його спокій і впевненість у власних словах буквально виводили мене з себе. Чому я злюся? Йому хоча б в голову приходило ЯК це виглядає з боку? Коли тобі нічого не кажуть, тягнуть тебе не зрозуміло куди й абсолютно без нічого. Чи я кожного разу, коли мені будуть траплятися маньяки і збоченці, повинна сподіватися на знак? БО-ЖЕ-ВІЛЬ-НИЙ! Дві хвилини!!! Та ми могли в такому жалюгідному вигляді залишитися в тому місці!
— О-о-о, ти спонукаєш мене зараз на бійку. Ти думаєш, я кожен день вибігаю на першій ліпшій станції під руку з незнайомцем?

Містер Уважність стенув плечима, а потім показав жестом, щоб я знову сіла поряд. Так поводиться, ніби це дурниця якась. Я впевнена, що якби його протягнув хтось вдвічі сильніший напівголого в незрозумілому напрямку — він би, вибачте, обісрався. 

Хлопець з якоюсь незрозумілою радістю витріщався на мене в незрозумілому очікуванні.
— Ну що?! — гаркнула я.
— Бери шоколад, я його купив заради тебе, — у цей момент він був схожий на песика, що виляє хвостиком і сподівався, що ти кинеш м'ячика. Але мене ця відповідь настільки вибісила, що я ледве не почала плюватися. То він заради мене ризикував моїм душевним спокоєм?!
— А раптом я не люблю шоколад? 

Не встигла я продовжити свій вогняний монолог, як він перебив мене своїм усміхненим і впевненим:

— Любиш. 

Я зітхнула, дивлячись на його гарне обличчя, яке мало для мене ефект валеріянки.
Любиш. І звідки він те дізнався?
— Але вже пізно, я не їм після шостої, — мій нахмурений погляд впав на смаколики.
Хлопець спокійно підсуває солодощі до мене і я беру плитку молочного шоколаду. Містер Уважність бере шматочок чорного, схоже йому все одно, що їсти. Особисто я — не фанатка чорного. Він такий гіркий і не смачний.

Ми мовчки їли шоколад. Не знаю, що мій супутник побачив смішного, але чорнявий не стримувач усмішку.
— В чому річ?
— Згадав, як ти почала репетувати, коли ми вибігли з потягу… — молодик подивився за вікно.

Про що він думав?
— Ти хочеш яскравого життя, але не здатна покинути зону комфорту, — прозвучали ці не надто приємні слова. Я відкрила рота, але сказати мені не дали. — І навіть не заперечуй, це факт. Але я витягну тебе з неї, — поділивши білий шоколад на дві частини, хлопець простягнув мені половину. Я рефлекторно взяла її. Ви знаєте те відчуття, коли не розумієш нічого, що відбувається довкола і почуваєшся незрозуміло щасливим? Мені завжди хотілося побачити трохи більше, ніж бульбашку, у якій я жила.

— Наступна зупинка через півгодини, — голос синьоокого звучав ніби виклик. Погляд був багатозначним, підбурливим. Він справді виведе мене із зони комфорту? 

Мої каро-зелені очі відчули необхідність глянути у вікно. Ми проїжджали нескінченні дерева, що мимоволі потопали у суцільній темряві. Коли я облизувала солодкі, липкі пальці від білого шоколаду — до мене прийшло прозріння.
— І ми на ній вийдемо, — без жодних вагань, впевнено і героїчно вилетіло з мого рота.