4. Бажання

Він повернувся і простягнув до мене руку:
— Чи не відмовите мені, панно, в бажанні потанцювати? 

Я полегшено видихаю і погоджуюся, але потім згадую про нову проблему — шовкову піжамку, яка надто явно підкреслює фігуру.
— Ем… 

Ось, він знову кудись йде. На превелике здивування я побачила, як він повернувся з білосніжною простинею в руках і промовив «вставай».

— Ну хочеш, я очі заплющу? — цокає язиком Містер Уважність і зажмурюється.

Я підходжу до нього і забираю свій трофей. Накинувши на себе тканину я повернулася до хлопця спиною. Так близько мені ще ніколи не доводилося чути чоловіче дихання. В грудях завирувало неспокійне море, серце швидко стукотіло. 

— Так тобі буде легше танцювати зі мною.

То ось, яке його бажання? Танець? Хвилювання пронизало кожен сантиметр мого тіла. Хлопець спокійно починає зав’язувати на моїй спині якісь вузли з простині. За хвилину я отримала туніку Юлія Цезаря.

— Ось так! Тепер ти менше млітимеш.
Хлопець ховає за спину руки, ніби показує цим жестом, що тримає їх при собі. Знову посміхається. Знову лише одним кутиком губ. Тепер я розумію, що зводить мене з розуму.

— І під що ми будемо танцювати?

Хлопець показує мені телефон. Я насуплюся.

 — Нас тоді почують в інших вагонах і ми отримаємо догану.

— Слухай… — він заплющує очі й підводить палець догори.

— Що?!

Юнак зітхає, адже по-моєму він вже тисячу разів впевнився, що я — цілковита, невиправна ідіотка.

 — Слухай, як потяг їде по рейсах.

 І тут я втямила: гул рейсів завадить почути шум з нашого вагону. Вони занадто сильно тарахкотіли, лиш би ми ту пісню почули… 

— Все, все. Я второпала. Потанцюймо.

Мій новий знайомий посміхається і вмикає якусь пісню на телефоні, яка довго не починається й грає дуже тихо. Але нас це не зупинило. Містер Уважність тягне мене до себе і це виходить так хвацько, що я не помічаю, як опиняюся в його обіймах:

— Не бійся.

Вкрадливий шепіт змушує сироти бігати шкірою. Я тихо вдихнула, тамуючи сполохане серце. Містер Уважність стояв на відстані подиху, трохи нахиляючи голову, щоб зазирнути в мої карі оченята. Зітхнувши, я сперлася на його груди. Він веде мене в танок, і ми хвилини зо три кружляємо під якусь приємну, зарубіжну пісню. За ці декілька хвилин я втонула в тій музиці, парфумах Містера Уважності і його дотиках. Щоразу, наступаючи йому на ногу, я вибачалась, а він лагідно відповідав «нічого».
Пісня закінчилася, а я одразу позадкувала, щоб він не подумав нічого зайвого. Так різко і швидко, що цим ще більше видавала симпатію. Це просто незнайомець, я не повинна думати про нього. Не маю вдаватися у марні мрії і надії.

— Ось і все… — я тихо шепочу та уникаю його погляду.

Моя гордість занадто велика, щоб зізнатися собі,  що я не проти провести все життя з цим мало знайомим хлопцем з четвертого вагону. Але мої думки достатньо мрійливі, щоб собі допустити таку дурість.

Ми сіли на його місце. Над нами нависла тиша. Схоже теми для розмов йому не так легко вигадувати, як чудернацькі ідеї. Нарешті час всім питанням, якими я сушила голову, вступити в дію.

— Чому ти прийшов до мене? Ну саме до мене, — моєму нікчемному самолюбству хотілося почути, що це кохання з першого погляду. Знаєте, як у фільмах. «Ти надзвичайно особлива, коли я побачив тебе, в мене перехопило подих».

— Спочатку ти прийшла до мене сюди, — знизує плечима юнак. — Може, то був якийсь знак, — невпевнено допускає чорнявий.

— Знак, — я зітхаю і спираюся на стінку. 

Потяг зупиняється на черговій зупинці чергового вокзалу. Дивак різко підводиться і хапає мене за руку

— Побігли мерщій, — чорнявий витягує мене з вагону і що сили тягне кудись. У мене перехоплює подих. Що коїться?