3. Я і Містер Уважність

 Чорнявий стояв, нависаючи над мною, й простягав дивну коробочку.

— Що це? — протирала очі я.

Він зітхає і шепоче: «презервативи».

Я сіпнулася. Такої кислої і незадоволеної міни ви точно ще не бачили! Я вже хотіла розкричатися, як в бразильській мелодрамі і дати йому смачного ляпаса. Які ще нафіг  презервативи? Це обурливо.

На обличчі цього дурня з'являється усмішка. Що тут, бляха, смішного?

— Жартую, це карти.

 Це дійсно були карти. І як я їх одразу не побачила? В мене є виправдання! Я була жахливим гальмом по життю, тай в карти ніколи не грала, презервативів не бачила і поготів. Навіщо мене так лякати?! Зараз ніч, всі сплять, темно. А він свої тупі жартики кидає. Перехрестивши руки на грудях, я думала послати його на всі чотири боки. Та він вибачився і запропонував піти до четвертого вагону пограти. Розумно було відіслати його геть. Але я цього не зробила.
— В мене безсоння. Телефон сів, а ти єдина моя хороша знайома.

Хороша знайома? А він вміє підбирати слова. Я погодилася. Це все його мила усмішка. Складно в сімнадцять років не розтанути від ідіота з такою гарною пичкою. Дивно, але я тоді не помітила, що Акація не лежала поруч. Мабуть, перелізла на висоту. 

Зайшовши до вагону в якому зустрілися, ми обрали собі бік зі столиком. Дивно було це все. Всі вагони заповнені, але не четвертий. Чому? Що такого особливого було у четвертому вагоні? Вмостившись із протилежного боку, я обіймаю коліна і спираюся на них підборіддям. Занадто закрита поза для спілкування, але і мене відкритою людиною не назвеш. Через рух потягу тіло хитало з боку в бік.

Мій співрозмовник, здавалося, зовсім не звертав на мене уваги, сконцентровано розкладаючи карти. Але потім підмітив:
— В тебе мила піжамка.

Добре, що тоді було темно і не можна було помітити, як мої щоки покрилися рум'янцем. Мені так хотілося, щоб все помістилося в рюкзак, тому я і обрала таку мікроскопічну нічну сорочку. Зараз він міг побачити хіба що мої плечі, адже коліна все закривали все інше. Принаймні, я так себе заспокоювала.
— А ти уважний, — саркастично пролунав мій  голос, а очі пропалювали крізь сутінки своїм незадоволеним поглядом.
— Авжеж, — юнак посміхається кутиком губ, простягаючи мені карти.

По тілу табуном пробіглися мурашки. Це теж не втекло від очей Містера Уважності.

— Тобі холодно? — хлопець схилив голову на бік. Цей пильний погляд змушував мене соромитися і червоніти.
— Е-е-е, та ні.

Нарешті я глянула на свої карти. Вони таки віщували мою майбутню перемогу. Правда, соромно зізнатися, я не вмію грати і нічого в цьому не розумію.
— На що граємо? — напружилась я, згадуючи не надто дотепний жарт про презервативи.
Чорнявий стенув плечима.
— А давай на бажання? — мій суперник різко перевів погляд на мене.

Я могла б виправдатися, що це був неймовірний натиск чи щось типу того, але я просто одразу погодилася тільки тому, що це було цікаво. Надіюся його бажання доречні. Якщо ні — я завжди можу піти. Кивнувши в знак згоди, я подумала, що зробила все, аби він не запідозрив мою неосвіченість в цій грі. Навіть намагалася посередині гри дати йому на погони. Врешті-решт, він виграв (принаймні, він сказав, що виграв), і я надіялася, що моя доля не буде дуже жорсткою.

— Ну і що ж ти хочеш? — надула губи я.

Хлопець починає ритися в кишені.
— Ти можеш швидше думати? — мої нерви просто на межі, а Містер Уважність на мене дивиться, немов на роздратовано ховрашка.
— Ну добре-добре, — знову риється щось шукаючи, тільки тепер там, де лежали його речі.
Мені хотілося розбудити весь потяг зі словами «вбивають». За секунду я накрутила себе до істерики. А раптом в нього ніж? Господи, ну навіщо тільки я на це погодилася?!