1. Збори

Ранок. Ненавиджу прокидатися зранку! Для того, щоб емоційно підготуватися до навколишнього світу мені знадобилося ще десять хвилин під ковдрою. Зранку вона здавалася легшою за хмаринку, а ніжно-рожева постіль дійсно допомагала уявити, що я лежу серед неба. Люблю трохи полежати, подумати про своє нікчемне життя і помріяти про щось краще. Дивитися як світло ледве проникає через прибудову до нашої темної кімнати. Пора вставати. Акація майже готова. Встаючи з ліжка, я буквально кляла себе, що мені не прийшло в голову звечора підготувати речі. Зневажаю себе за цю непереборну лінь, але все одно продовжую непохитно бити байдики.
— Давай скоріше, — поправляла темно-русі кучері подруга, ще більш мене дратуючи.

Ну не можу я збиратися «скоріше»! Це Акації легко зібратися за п'ять хвилин, а мені треба години дві. Шкода, що в мене їх зараз немає. За десять хвилин я змогла: зібрати потрібні речі і затрамбувати жужмом одяг назад до шафи, підперши її стільцем.

Без нього дверцята просто не зачинялися.

— Мені ще треба нафарбуватися, — переступала з ноги на ногу я, і здається, побачила, як сірі очі подруги від злості викочуються з орбіт.

Минуло півгодини. Я встигла зав'язати своє коротке волосся в хвостик, підмалювала очі, брови і все одно здавалася собі жабою. Вона мене ненавидить. Мені ніколи не було незручно через те, що я щоразу змушую подругу чекати. Мабуть, я маю відчувати сором. 

Ми щодуху біжимо до вокзалу, який, на щастя, знаходився доволі близько. Сонце припікало, а лямки рюкзаків неприємно натирали плечі під натиском ваги набраних речей. Ми взяли лише середні рюкзаки з матеріалу, що нагадував мішковину. Хто знав, що в них може вміститися так мало всього і що це «так мало» буде таким важким тягарем на тендітних плечах. Ледве не запізнившись на потяг, ми радісно зайняли свої місця. Викладач, якого я називаю «паном Гарбузом», емоційно розповідав нам правила безпеки й неодноразово наголошував, щоб ми в жодному разі не крали подушок чи постільної білизни з потяга. Його густі, русяві брови то супилися, то знову розходилися на невеликому обличчі, ніби рухалися під такт неіснуючої музики.

— Шкода, а так хотілося, — саркастично прошепотіла мені Акація на вухо, що викликало в мене усмішку.

Дійсно, все що я можу вкрасти — це постіль і подушки. Подушкова злодюжка. Мені стало цікаво, чи справді в світі є такий ідіот, який може подібне скоїти. 

Після всіх формальностей нам нарешті роздали славнозвісну постіль, яка дійсно виявилася білосніжною.

— Треба вирішити хто спатиме зверху, — розправляла постіль я і спіймала на собі здивований погляд Акації.

Очі опонента горіли нерозумінням і небажанням сприймати мої слова. Якби я глянула в дзеркало, то побачила таке саме обурення.

— Ну, мабуть, ти, — поступатися вона не збиралася, але я теж не на смітнику себе знайшла! Тому ми вирішили ділити нижню поличку.

Дорога займала п'ятнадцять годин. Вже через три я втомилася і не раділа, що ми нарешті вибралися. Я звикла до нашої орендованої квартири. І хоч вона була не такою комфортною, як можна це собі уявити, але, їдучи більше ніж десять годин в потязі, ти починаєш сумувати за скрипом старого ліжка і крижаною водою з крану. Я не дуже добре почуваюся в таких довгих поїздках. Ви ж знаєте, що таке потяг? Купа людей, які жужать, ніби мухи. А ще погане освітлення! Так-так, саме воно. Але найжахливішою частиною всього цього є туалети, з яких тхне так, що вмерти хочеться. Ні, справді. Я ще не бачила у нас потягу, де можно було б використати словосполучення «чистий туалет». Але і це можна витерпіти, якби ж не одні «але»…

Наш викладач, пан Гарбуз, набрав групу людей із різних курсів і груп. Набралася чудернацька компанія з двадцяти трьох чоловік. Нам подобалось слідкувати за ними і обговорювати наших потенціальних сусідів на наступні дні. Що буде далі? Нові знайомства, інтриги, розслідування? Акація розчарована відсутністю симпатичних юнаків (хоч їхня присутність і не змінила б ходу подій), одразу лягла спати.

Мені ж довго не вдавалося заснути — я чекала чогось грандіозного від цієї поїздки. Немов сама інтуїція підказувала: станеться те, що повністю змінить хід мого життя. Акація досі спала. Хтось солодко спить, хтось тихо розмовляє з сусідом. А мені було надзвичайно нудно, адже нікого крім своєї кращої подруги — я тут не знала. Тож походити по інших вагонах видавалося кращим рішенням. В другому було тихо, як в склепі. Тут сиділи переважно пенсіонери. Одні обговорювали політику (переважно дідусі), бабусі співали церковні пісні про Ісуса. Ніколи не зрозумію цю тенденцію співати церковні і народні пісні без будь-якої причини. Але, схоже, їм подобалося. Я пройшла повз.

У третьому вагоні якесь падло вхопило мене за зад. Я ледве стрималася, щоб не харкнути негіднику в обличчя, але вчасно передумала. Довелося швидко накивати п’ятами, щоб не нарватися на проблеми.