Розділ 12

Діанка ахнула й заворожено втупилася в дзеркало, притиснувши до щок долоні. За її спиною мерехтіли прозорі крильця, які здавались справжніми. Артур не очікував, але виглядали вони дуже пристойно. Набагато краще за тих, що йшли в комплекті до костюма.

Данило з Давидом теж були зайняті — приміряли плащі Бетмена та Супермена. Відповідальний за реквізит Сергій демонстрував хлопцям нові придбання студії.

— Мамусю, дивися, — прошепотіла Діанка, — вони ж справжні!

— Дуже гарні крильця, доню, — Анастасія схилилася до неї і погладила по голові. Обернулася на синів, що розмахували плащами, і посміхнулася. Тепло посміхнулася, без того жахливого примруження, до якого Тагаєв уже почав звикати.

Він стояв, притулившись до стіни й склавши руки на грудях. Дивився на сяюче личко Діанки, на задоволені посмішки хлопчаків і на незвично задумливу їхню матусю. І дивувався, яким дрібницям вони здатні радіти. Радіти щиро й на всю котушку.

Копійчаним крильцям. Розфарбованим клаптям тканини.

Анастасія в свою чергу раділа з того, що щасливі її діти. У погляді, випадково кинутому на нього, явно прозирала подяка, і від цього охоплювало почуття близьке до ейфорії. Можна самому почати стрибати по студії, як Данило з Давидом.

— А мені їх можна трошки поносити? — Запитала Діанка у матері.

— Не знаю, спитай Артура Аслановича. Мабуть, можна, — відповіла та, і дівчинка зробила крок до Артура.

Він зразу ж відліпився від стіни й сів перед малою навпочіпки. Чомусь здавалося важливим розмовляти з цими дітьми так, щоб вони бачили його очі. І не знизу нагору, а на одному рівні.

— Це твої крильця, Ді, — сказав Артур, поправляючи ремінці, до яких вони кріпилися. — Тепер ти можеш носити їх весь час. І навіть спати в них.

— Як справжня фея? — у розкритих зелених очах, один в один, як у її мами, іскрилися крихітні зірочки.

— Звичайно, — кивнув він, — справжнісінька.

— Дякую! — дівчинка рвучко обвила його шию маленькими ручками, і ось тут Тагаєв зазнав справжнього больового шоку.

Наче його вдарили під дих. Дихати стало важко, до горла підкотив ком.

Артур обережно обійняв вузькі плечики — дівчинка нагадувала йому витончену порцелянову лялечку, яку легко зламати чи розбити. А потім підняв очі та побачив Анастасію. І його знову ніби вдарило.

В її очах стояли сльози, справжнісінькі. Блищали й переливались від світлодіодних ламп. Тагаєв нізащо не повірив би, що вона здатна плакати, особливо в його присутності.

Дівчина помітила й відвернулася, відчайдушно моргаючи, сподіваючись, що сльози висохнуть самі по собі. Артур вирішив вдати, ніби нічого не помітив. Ще раз поправив Діанці крильця, покликав близнюків, які зовсім розійшлися, і дістав з гаманця кілька купюр.

Поклав на стіл, не звертаючи уваги на заперечення відповідального за реквізит Сергія, і вони всі вп'ятеро вийшли зі студії.

Тагаєв дочекався, поки діти сядуть у крісла, пристебнуться, і відчинив двері перед Анастасією. Напрочуд, вона не стала сперечатися, мовчки сіла на пасажирське сидіння.

Вона мовчала, поки він вирулював з парковки. Весь час, який вони провели разом, теж мовчала. І це дуже не подобалося Артуру.

Краще б говорила. Уїдала, підчіплювала його, вигадувала всілякі прізвиська.

Але вона продовжувала мовчати. Задумливо дивилася на дітей і колупалася в морозиві. При цьому поглядала на нього дивним поглядом, ніби хотіла щось сказати.

Від морозива діти були в захваті. Артур привіз їх до італійського ресторану, де робили найсмачніше. Яке хочеш. І шоколадне, і полуничне, і бананове, і чорничне, і журавлинне. А ще манго, ківі й навіть гранатове. З горіхами, з вершками та з шоколадними кульками.

Вони спочатку довго вибирали, потім почали пробувати одне в одного й мінятися. Данило з Давидом помінялися полуничними й банановими кульками, потім Данило помінявся з Діанкою на ківі. Дійшли висновку, що Давиду, як і Артуру, найбільше подобається шоколадне, Данилові — бананове, а Діанці — полуничне.

Анастасія ввічливо подякувала й знову замовкла. Артур провів їх до самого будинку. Вона заїхала машиною у двір, а він вийшов з автомобіля і залишився стояти біля воріт, роздумуючи, як би напроситися на чай, каву, склянку води… Та на що завгодно, аби не їхати прямо зараз.

— Попрощайтеся з Артуром Аслановичем та подякуйте, — суворий голос Анастасії повернув до дійсності. Що ж, схоже, можна розраховувати тільки на воду, та й то тут, біля воріт.

Діти підбігли до нього і вишикувалися півколом.

— Ти ще приїдеш? — спитав Данило.

— А коли? — спитав Давид.

Артур знову сів навпочіпки.

— Звісно. Треба подумати, куди ми можемо разом з вами поїхати. І з мамою, — схаменувся вчасно, побачивши підібгані губи Анастасії.

Діанка підійшла ближче і глибоко зітхнула.

— У тебе є крильця?

— Ні, — здивовано хитнув головою Тагаєв, — а що?

Вона знову зітхнула і почала стягувати з плечей ремінці. Зняла та простягла крила Тагаєву.