Розділ 11

Я б себе точно загризла, але концерт закінчується, і я поспішаю в гримерку до дітей. Тагаєва із собою не кличу, справедливо розсудивши, що він ув'яжеться без запрошення сам. І я була права.

Артур йде слідом за мною на достатній відстані, щоб мамашки нашої групи зависли, розглядаючи нас з неприхованою цікавістю.

Взагалі-то він хіба що не впритул йде.

Відразу прискорюю ходу, щоб вирватися вперед, та Тагаєв не відстає. Тож до гримерки ми практично добігаємо. І майже одночасно.

— Мамо! — діти кидаються до мене, але побачивши Артура пригальмовують.

Їхні очі так спалахують, що мене охоплюють справжнісінькі ревнощі.

П'ять років це були тільки мої діти, починаючи з моменту, як я про них дізналася. Але варто було найбільш самовпевненому типу отримати м'ячем у лоба, раптом виявляється, що я маю тепер їх із кимось ділити.

— Артуре! — вони радісно скрикують, і мені одразу стає соромно.

Я ж не мачуха їм, а яка мати не хоче, щоб її діти були щасливі?

Якщо моїм дітям подобається Тагаєв, нехай буде. Вони мене давно просили завести домашню тваринку. Собаку я відкинула одразу, а ось над хом'ячком обіцяла подумати. Або над рибками. От і вважатимемо, що я їм її завела. Тим більше, це ненадовго, ми його незабаром одружимо, і в нього народяться інші діти. «Правильні», не дворняжки.

Від цієї думки раптом стає зовсім сумно. Схаменувшись, починаю себе лаяти.

Нагадую собі, що я не маю перейматися його особистим життям. Так навіть краще — чим швидше у нього з'являться інші діти, тим більше шансів, що він відчепиться від моїх. І взагалі це непрофесійно. Я маю займатися його весіллям, навіть якщо це викликає у мене такі неправильні почуття.

Тим часом, Артур присідає перед дітьми навпочіпки.

— Ви приїхали! — захоплено сплескує долонями Діанка. Хлопчики шморгають носами та посміхаються.

— Звичайно, приїхав. Я ж обіцяв, — відказує Артур.

— А давно? — уточнює Давид і чомусь дивиться на мене.

— Артур Асланович тут із самого початку, — квапливо підтверджую під вимогливим синовим поглядом.

— Я ж казав, що приїде! — з переможним виглядом повертається Давид до брата і сестри, а мені, зітхнувши, доводиться визнати кілька незаперечних фактів.

Перше — у своєму життєвому просторі мої три-Д відвели Тагаєву досить багато місця. Друге – мене в це вирішили не присвячувати. Логічне питання «І що тепер з усім цим робити?» схоже, залишається риторичним.

Тагаєв бурхливо висловлює захоплення щодо виступу. Окремо хвалить Данила з Давидом, і мені стає приємно, ніби це він мене похвалив.

— Я в садку теж грав на трикутнику, — хвалиться він дітям, і хлопчики гордо розпрямляють плечі. А я закушую губу.

Мені дуже пощастило з Тагаєвим. Якби він не був таким твердолобим, уже давно б провів паралелі. Ліва нога переважна, відсутність слуху, ще цей трикутник. Про те, що Данило з Давидом схожі на нього, я взагалі мовчу. Напевно, Артур не так багато часу проводить біля дзеркала, і мені з цим теж дуже пощастило.

Але що я робитиму, коли моє везіння скінчиться, і хтось уважніший повідомить Тагаєву, наскільки підозріло схожі на нього абсолютно чужі діти?

Поки я в роздумах, моя трійця захоплено базікає з Тагаєвим. Вони щось йому розповідають, сміються — учотирьох. А потім Тагаєв обертається, бачить мене й одразу перестає сміятися. Навіть похмурішає й супиться.

До речі, дивна тенденція. Мабуть, у моєму обличчі є щось таке, що миттєво відбиває в нього бажання веселитися. Цікаво лише, що?

— То що скажете, Анастасіє Андріївно? — піднімає він брови, і я мимоволі червонію.

Сама не знаю, чому його погляд так на мене діє, наче він щось непристойне запропонував. На допомогу приходить моя дівчинка.

— Мамусю, Артур пропонує не залишатися на солодкий стіл, — вона віддано дивиться то на мене, то на Тагаєва і кілька разів ляскає віями. — Можна?

— Артур Асланович, — поправляю, але Тагаєв мене зупиняє.

— Не потрібно. Просто Артур. І я попросив би вас звертатися до мене на «ти».

— Виключено, — хитаю головою, — корпоративна етика. Чи ця, як її, субординація...

— А я й не вам пропоную, Анастасіє Андріївно, — незворушно відповідає цей гад Тагаєв і повертається до дітей. — Домовилися?

Ті радісно кивають, і я знову внутрішньо обурююся. Чим він їх так зачарував? Якась загадка, а не чоловік.

— Тоді давай перевдягатися, — підходжу до доньки, — ми маємо повернути костюм.

— А як же крильця? — вигукує Діанка. — Мамо, ми можемо їх залишити собі?

— Ні, доню, нам їх дали для виступу, їх також треба повернути.

Ді потуплює очі й сумно зітхає. Мені її шкода, але костюм квіткової феї нам видали у саду. Не встигаю нічого сказати, як у нашу розмову безцеремонно втручається Тагаєв.

— У чому річ, чому ти засмучена, Ді?

І тут я бачу, як моя дитина змінюється на очах. Опускає очі, перебирає оборку на сукні. Хлопчики приголомшливо дивляться на сестру, потім на мене, і в їхніх поглядах ясно читається: «Це точно наша Ді?»