Розділ 8

Я заспокоююсь і опановую себе якнайскоріше.

Губи в мене гарні!

Я це й без Тагаєва знаю, мені про це вже казали і не раз. Але тільки чомусь саме у його виконанні це прозвучало так, що я всю дорогу через силу збираю себе назад у стан більш-менш однорідної субстанції.

І яка тобі взагалі справа до моїх губ, Тагаєве? У тебе для цього є Рі.

Від того, що в Тагаєва є Рі, стає ще гірше, і все доводиться починати спочатку. Моя звична картинка світу, де образ Артура зображений у негативних тонах, розмивається й пливе. Я так не хочу. Мені легше, як було.

Верх цинізму відправити мене на аборт, а через кілька років обурюватися таким самим вчинком іншого чоловіка. Біда в тому, що Тагаєв на циніка схожий так само як мої діти на янголят.

Ні, зовні цілком можливо, ось тільки ця видимість дуже і дуже оманлива.

Не стане цинік так морочитись проблемами чужих йому, як він думає, дітей. А Тагаєв заморочився. Ще й як заморочився, я тільки подумки ахати встигала.

Машина гальмує. Поспішно намагаюся відчинити двері і розумію, що вони заблоковані.

— Не поспішайте, Анастасіє, ми ще не закінчили розмову, — чується ліворуч, а я боюся повернути голову. Занадто велика робота зроблена над собою, щоб все знову пустити шкереберть.

— Нас чекає ваша наречена, — говорю рівним холодним тоном.

— Для Рі проводити по півдня в різних салонах звична справа, — незворушно відповідає Тагаєв, — за неї не турбуйтеся. Я хочу поговорити про ваших дітей.

— Не бачу потреби обговорювати своїх дітей із вами.

— І все ж таки доведеться.

Безсило скриплю зубами, але не битися ж мені з ним. Тут у мене шанси дорівнюють нулю, якщо не йдуть у мінус. Закушую губу й відвертаюсь.

— Той му… мужчина, Дмитро. Ви за нього зібралися заміж? Тільки, будь ласка, обійдемося без рожевих куль, — і чому мені здається, що під маскою спокою клекоче глухе роздратування?

— Я все ж таки наберуся нахабства і нагадаю вам, що вас це зовсім не стосується…

— Він не подобається вашим дітям, чому? — перебиває мене Артур. — Він їх кривдить?

— Ви у своєму розумі? — у мене навіть око сіпатися починає. — Вважаєте, що я зустрічатимуся з чоловіком, який ображає моїх дітей?

— Отже, ви з ним зустрічаєтеся?

Хм, а в Тагаєва теж око сіпається. До чого б це?

Дімка — мій інструктор зі школи контраварійного водіння і перший мужчина, з яким я дозволила собі зійтися ближче, ніж просто кава під час перерви чи обід у ресторані. Хоча доцільніше сказати, другий мужчина, якщо перший сидить у небезпечній близькості, варто лише простягнути руку…

Коли підросли діти і я поринула в роботу, навколо непомітно почали з'являтися чоловіки, які прагнули моєї уваги. Але я не могла подолати певного бар'єру, який стояв між мною і ними невидимою стіною. Мало того, його й долати не хотілося.

А з Дімкою вийшло само собою. У навчанні водінню є щось інтимне, чи то мені тоді так здалося. Але з ним було цікаво, а він, за його словами, закохався одразу.

Рік ми товаришували. Він іноді заїжджав по мене глибокого вечора, коли діти засинали, і я ганяла нічним містом. А Діма мене страхував. Тоді ми вперше поцілувалися. З ним мені вперше захотілося більшого. І з ним я переконалася, що тоді на березі в мене з самого початку була температура та галюцинації.

З Дімкою я не відчувала нічого схожого на те, що вибивали з мене поцілунки та ласки Тагаєва. Він не змушував мене тремтіти чи лихоманити. Все проходило ніжно, спокійно і… Загалом, мене цілком влаштовували наші побачення раз на два тижні. Але вони не влаштовували Діму. І можливо я б погодилася на більш часті зустрічі, ось тільки мої діти чомусь його не злюбили.

— Насте, ну я не знаю, що мені робити, — він розводив руками, напоровшись на повний ігнор цієї впертої трійці за будь-якої спроби вивести їх у кафе чи на прогулянку.

— Ми з татом підемо, — відповідав Давид, дивлячись спідлоба, — він приїде і поведе нас у парк.

— Вибачте, — додавав Данило, погоджуючись із братом.

Діанка просто гордовито мовчала. Про яке заміжжя тут можна було говорити? І ще мені здавалося, Дімка при цьому полегшено зітхав, і мені складно було його звинувачувати.

— Я не маю дітей, я не вмію з ними поводитися, — висував Діма свої аргументи, і я з ним погоджувалася.

До сьогоднішнього дня. Поки Тагаєв відразу не завоював серця моїх «Три-Д». Чи це сталося ще на стадіоні?

— Він не подобається моїм дітям, бо він не їхній батько, — говорю, дивлячись уперед. Я, як і раніше, уникаю поглядів на Тагаєва. — Діти чекають на батька, я про це говорила. Іноді у мене з'являється стійке бажання повідомити їм, що він потонув у своєму підводному човні або впав з якоїсь гірської вершини.

— І що вас зупиняє?

— Не повірите, — повертаю голову, — я не бажаю йому зла. І не хочу, щоб із ним щось трапилося.

— А ви ворожка, так? — у голосі Артура звучать уїдливі нотки, до яких примішано щось незрозуміле. Не можу розібрати.