Розділ 7

— Ванечко! — Істерично волає Ісаєва.

Мені нічого не видно за Тагаєвим, окрім його широкої спини, обтягнутої дорогою костюмною тканиною — він надто високий. І я маю стати на носки.

Погляд мимоволі залипає на міцній смаглявій шиї, на акуратно постриженій потилиці, і по тілу мимоволі пробігає тремтіння.

Зараз же смикаю себе — знайшла час! Судячи з сердитого обличчя мадам Ісаєвої, що якраз наближається, тут очікується справжня битва.

Вона підбігає до сина і сплескує руками, побачивши його розбиту губу.

— Знову! Ці малолітні бандити знову тебе понівечили! Мій гарний, мій бідний хлопчик! — вона рвучко обіймає пихкаючого Івана, і простягає йому ключі. — Іди сідай у машину, ми зараз поїдемо знімемо побої, а потім у поліцію. Нехай цих рецидивістів запроторять до колонії для неповнолітніх, там їм саме місце.

Ваня мчить до воріт, а Ісаєва повертається до мене й мстиво шипить:

— Не сподівайтесь, що цього разу вам усе зійде з рук, пані Савицька!

Вона гордо слідує за сином, а в мені всередині ніби вибухає динаміт. Та як вона сміє називати моїх дітей рецидивістами!

Набираю в груди повітря і збираюся вийти з-за Артура, щоб заступитися за синів.

— Стояти, — голосно вимовляє Тагаєв і, побачивши, що Ісаєва не звертає уваги, повторює ще голосніше. — Стояти, я сказав.

— Ви мені? — здивовано повертає вона голову.

— Так, тобі, — спокійно каже Артур. — Ти зараз повернешся і вибачишся перед моїми дітьми.

— Хамло! — смикнула плечем мадам. — Пішов ти знаєш куди?

— В Івана є батько? — повертається до мене Артур, і я спалахую наче китайський ліхтарик, коли розумію, що стою надто близько. Так, що наші обличчя тепер теж занадто близько.

Поспішно відступаю, ховаючи збентеження, але мене рятує Рудольфівна.

— Є, — робить вона крок уперед. Руки по швах, підборіддя підняте, очі горять. — В Івана є батько.

Замість очікуваного мною «Вільно, сержанте» Тагаєв лише схвально киває.

— Чудово. Хто він випадково не пам'ятаєте? А то воювати з жінками я якось не звик.

— Павло Якович Ісаєв, господар іподрому.

— Міського іподрому? Той, який збудований на землі, виділеній під стадіон?

Рудольфівна замість відповіді здивовано знизує плечима, а я пригадую, що у свій час навколо будівництва іподрому ходили подібні розмови, але нам зі Стефою тоді було не до муніципальних проблем.

П'ять років тому міська рада виділила землю під будівництво нового стадіону, а згодом на цій землі з дива дивного виріс новенький іподром. Мабуть, місту він виявився потрібнішим. Або міськраді.

Тагаєв піднімає очі до неба і зовсім по-хлоп'ячому видає радісно-захоплене: «Йєс!» А я знов тетерію й відступаю ще далі.

Як би фантастично це не звучало, але я народила двох дітей та одного клона. Клона Тагаєва. Якщо Давид хоч раз скаже при ньому «Йєс!», ось так зігнувши лікті й стиснувши кулаки, то тільки найбільш сліпий та найбільш тупий не помітить їхньої вражаючої схожості.

Тривожно окидаю поглядом своїх хлопчиків. Ті не виглядають переляканими чи засмученими, навпаки. Стежать за Тагаєвим, і в їхніх поглядах прозирає приховане захоплення. А ще надія.

Артур знову гортає контакти на екрані. Він поводиться так, ніби Ісаєвої тут немає взагалі, а та, навпаки, зупиняється і спантеличено прислухається до розмови.

— Володимире Борисовичу? Доброго дня. Це Тагаєв. Я обдумав вашу пропозицію. Так, згоден, — Тагаєв говорить стримано, розмірено, а я згадую, що Володимиром Борисовичем звуть нашого мера й непомітно витираю долонею чоло. Здається, не тільки я згадала, Ісаєва підозріло зблідла. — Іноземні інвестиції також будуть. Тільки маю умову. Терміни. Документи підписуємо найближчим часом, я скоро відлітаю. Не треба вам засідання ради, ми вже маємо землю. Та, що під іподромом. Як куди? Знести на... — Він дивиться на дітей, що тиснуться до нього, і вчасно гальмує. — Нащо ж перейматися? За рахунок власника очевидно. Або виписуємо йому позов за нецільове використання землі. Демонтує, куди подінеться. Ах, офісна будівля ще? В оренду здає? Ну, придумаємо щось, Володимире Борисовичу, придумаємо. До зустрічі тоді, деталі обговоримо. Ви, головне, не хворійте.

Артур забирає від вуха телефон. Він із задоволенням дивиться на Ісаєву, і провалитися мені на цьому місці, якщо точна копія цього погляду не бурить її знизу. Даньчин погляд трохи більш поблажливий і трохи менш нищівний. Весь у маму…

Ісаєва беззвучно, немов риба, відкриває рота, а потім дивиться на мене мало не з жахом і запитливо тицяє пальцями спочатку в дітей, а потім у Тагаєва.

— Що, справді? — у неї прорізається голос, і вона безпорадно сідає на вуличну урну.

Я близька до провалу як ніколи, але мене рятує, що Артур знову розмовляє по телефону, і я можу дозволити собі гордо проігнорувати питання.

— Починайте готувати документи, — віддає розпорядження Тагаєв, — я даю згоду на пайову участь у будівництві стадіону. Зв'яжіться з власником іподрому Ісаєвим, нехай приступає до демонтажу конструкцій. Скажіть, Тагаєв наказав йому вдома сидіти та займатися вихованням сина. Дружину вже не перевиховаєш, тож хай хоча б хлопця до ладу доведе. Так, до речі, там він ще має офісний центр. Парковку зносимо, землю віддаємо ларьочникам. Та будь що хай продають. Квіти, шаурму… Тільки щоб доступ до офісу перекрили. Виконуйте.