Розділ 6

Стрибаю за кермо, на ходу запускаючи двигун. Він бадьоро гуркотить, але як тільки рушаю з місця, машина кілька разів пирхає і глухне.

Що за зрада? Стукаю по керму, зупиняю й знов намагаюся завести двигун, і він з утробним стогоном глухне вже остаточно.

«Спокійно, Насте, тримай себе в руках», — говорю сама собі, роблячи кілька глибоких вдихів-видихів. Вискакую з машини і заходжу до додатку таксі. Екран привітно блимає і гасне, на прощання хитромудрими літерами написавши мені назву бренду. Дідько...

А ось не потрібно було робити з телефону роутер. Або хоча б слід було взяти з собою повербанк. Тепер прийдеться повернутися в офіс і викликати таксі звідти.

Іду швидким кроком, запихаючи ненависний мобільник у сумку, попутно гадаючи, у кого з забіяків розбита губа. У Давида чи Івана.

Ваня Ісаєв — високий бовдур, який внадився дражнити моїх синів. У Данила вистачає витримки, на провокації він не ведеться, натомість Давид заводиться з півслова.

Удвох мої сини непереможні, тож Іван вибирає моменти, коли Даньки немає поряд. Це буває не часто, але буває. Цього місяця наче прорвало.

Звичайно ж, кожна мати горою стоїть за своїх дітей, але я точно знаю, що Давид не задирака. Щоразу син дивиться на мене моїми зеленими очима, що світяться немов лазери, і каже:

— Мам, ну він же мене довів! Я його попереджав!

І щоразу я веду довгі бесіди на тему, як погано битися і що справжні чоловіки вирішують проблеми не кулаками. При цьому Стефа свердлить мене нищівним поглядом і набухає як повітряна кулька.

Вона докорінно зі мною незгодна. Стефа вважає, що хлопчикам слід підловити шкідника Ваньку й наваляти йому вдвох від щирого серця. Але вона нізащо не підриватиме мій материнський авторитет і завжди стримується від різких висловлювань при дітях. Я за це їй дуже вдячна, тим більше, що потім вона все одно шепоче їм на вушко свої настанови.

Сини мене уважно слухають, похнюпивши носи, з усім погоджуються, а потім йдуть до Стефи обійматися. І далі все повторюється

Я намагалася поговорити з мамою Вані, але то марна справа.

— Ми виховуємо Ванечку за японською системою «ікудзі», до п'яти років йому дозволено все! — наче відрізала мені випещена мадам Ісаєва. — Це вам слід приструнити своїх невихованих дітей, пані Савицька!

Дорогу загороджує глянсовий чорний корпус автомобіля. Хочу обігнути його з боку капота, але автомобіль рухається вперед. Піднімаю голову і прямо перед собою бачу насупленого Тагаєва. Він сидить за кермом величезного як танк позашляховика, скло дверцят опущене, ми дивимося в упор одне на одного.

— Я чув вашу розмову. Сідайте, Анастасіє, — командує Артур, — я відвезу вас до дитсадку.

— Дякую, але вам не варто перейматися, — хочу обійти з іншого боку, але позашляховик від'їжджає назад і знову перегороджує мені шлях. — Я з вікна побачив, що ваша машина заглухла. Сідайте, — нетерпляче повторює він.

— Артуре Аслановичу, — втомлено заперечую, але тут двері відчиняються, Тагаєв зістрибує з крісла водія й чіпко впивається пальцями мені в лікоть.

— Швидко в машину, — він обводить мене вздовж корпусу, відчиняє двері і мало не заштовхує всередину. І додає незаперечним тоном: — Ваш син розбив губу, а ви тут розводите церемонії.

Я обурено скидаю голову, але автомобіль уже рушає з місця.

— Вас не вчили, що підслуховувати погано?

— Не повірите, вчили, — незворушно відповідає він, тримаючи кермо однією рукою, при цьому вмудряючись лавірувати між машинами з філігранною точністю.

Заздрісно закушую губу і ледве стримуюсь, щоб не шмигнути носом. Мені б так навчитися! А Тагаєв тим часом продовжує напрочуд без жодного єхидства.

— Ваш динамік загучний. Я не навмисне, вибачте. Але ваші діти… — він замовкає, а потім договорює дивним тоном. — Вони мені сподобалися.

— Там невідомо, хто кому розбив губу, — обережно відповідаю, оглушена цим зізнанням. — Найімовірніше, Давид Іванові.

— Хто такий Іван?

— Наш головний антагоніст, — зітхаю і бачу в скло внутрішнього огляду, як Артур піднімає брову. Поспішаю пояснити: — Він увесь час задирає Давида. Коли хлопчики удвох, він їх не чіпає, а самого Давида дражнить.

— Коли я був маленький, постійно бився у дитсадочку. Я був найменший на зріст, і мені завжди діставалося, — раптом каже Артур, і мені стає недобре. Шкода, не додумалася прихопити з собою роздруківки, навіть нема чим обмахнутися. — А чому ви не поговорите з батьками?

— Та марно, — махаю рукою, — його виховують за японською системою, коли дітям до п'яти років можна все.

Артур скептично коситься на мене й хмикає. Я невесело хмикаю у відповідь.

— А чи є якась причина, щоб зачіпати Давида? — ставить Артур питання, якого я найбільше боялася.

— Так, — відповідаю приречено, — це стосується їхнього батька. Батька моїх дітей, — пояснюю, натрапивши на немиготливий погляд у дзеркалі. — Справа в тому, що я чесно розповіла дітям, що ми з їхнім батьком розійшлися ще до народження.

 Я намагаюся, щоб це не звучало жалісно чи сумно, найменше мені хочеться, щоб Тагаєв мені співчував. Але, мабуть, у мене вийшло погано. Або зовсім не вийшло.