Розділ 4

— Артуре Аслановичу, гонконгський офіс на зв'язку, вони чекають на підтвердження, — секретарка нетерпляче переступила з ноги на ногу. Зачекала й гукнула: — Артуре Аслановичу! У них робочий день закінчується.

Тагаєв ніби отямився.

— Вибачте, Катрін, я сьогодні гальмую. Завтра все підтвердимо. А поки нехай йдуть додому.

Секретарка все ще стояла на порозі.

— Катрін, ще щось?

— Артуре Аслановичу, вам би відпочити. Може, підібрати щось на тиждень?

— Дякую за турботу, але поки що не до відпочинку. А кави можна.

Катрін вийшла, акуратно причинивши двері, і Артур відкинувся на спинку широкого крісла. Зручного, як люблять казати, ергономічного.

Щось він останнім часом часто почав підгальмовувати. Може, й справді на відпочинок? Вже тиждень, як він повернувся до Відня, а на душі наче кішки шкребуть. Наче він щось упустив.

Тагаєв з прикрістю потер перенісся. Та знає він, що впустив. Він не дотримався обіцянки, яку дав маленькій дівчинці. Діанці. Пообіцяв зводити її та братів поїсти морозива й не встиг. Щодня збирався, а справ з кожним днем ​​ставало дедалі більше. Тож слова він так і не дотримався.

Відчинилися двері, і в кабінет увійшов їхній новий головний сисадмін. Чоловік працює з понеділка і Артур зрозумів, що не пам'ятає його ім'я. До речі, співвітчизник. Натомість новий співробітник ім'я боса запам'ятав.

— Артуре Аслановичу, ви мене звали?

— Так, мені сподобалася ваша нова концепція захисту даних, хотілося б тепер зупинитися на деяких моментах докладніше, — Тагаєв швидко зв'язався в месенджері з Катрін, спитав ім'я хлопця. Відповідь надійшла миттєво. Ілля Едуардович Рибак, чудово. — Я вас уважно слухаю, Іллє Едуардовичу.

Розмова вийшла змістовною та результативною, Артур залишився задоволений. Дав завдання Іллі підготувати презентацію до четверга та виступити на нараді директорів.

— Я радий знайомству й радий, що ви тепер з нами, — Тагаєв простягнув Рибаку руку.

— Я теж радий, — Ілля з усмішкою відповів на потиск рук, — а з вами ми познайомилися раніше. Ви не пам'ятаєте, нас спочатку всіх до однієї клініки привезли після аварії? Ну коли ваша яхта нам у зад в'їхала.

— Ви були серед відпочиваючих?

— Так, ми з дружиною тоді у весільну подорож вирушили, до круїзу на «Perla del Mar». Гниле корито, хазяїн жлоб. Нас врятувало лише те, що то був медовий місяць.

— Я вас не пам'ятаю, — вибачливо сказав Артур.

— Ну так, не дивно, там таке у воді діялося, така каша… А вас одна з наших офіціанток урятувала, здається, Настя. Яка тільки не пам'ятаю.

— Вона одна була, — Тагаєв сам не зрозумів, чому серце злетіло вгору і застукало в скронях молоточками.

— Та ні, дві, — Рибак дивився чесними, правдивими очима, і серце впало вниз. — Це я точно пам'ятаю. Дві були, і обидві Насті.

— А як… — на Тагаєва раптом напав напад сильного кашлю, і Ілля терпляче чекав, поки бос прокашляється. — А яке прізвище було у другої дівчини. Якщо ви не плутаєте і їх було дві. Одна Нікітіна, а друга?

— Точно не плутаю, — впевнено промовив Ілля, — хоч вони й схожі були, і однакові імена, а дівчата самі як небо та земля. Одну, правда, я чув, називали Асею, щоб їх не плутати, та там не сплутаєш навіть якщо захочеш. У мене дружина Настя, і вона ненавидить, коли її Асею звуть. Ось і ми не називали. А прізвищ я не знаю, навіщо мені.

Стіни офісу хитнулися, і Артур уперся руками в стіл.

— По фото впізнали б?

Співробітник знизав плечима.

— Та хто знає. П'ять років минуло, Ми всього з тиждень встигли відпочити, як їх запам'ятаєш? І в мене медовий місяць був, я крім своєї дружини нікого не бачив і не дивився навіть. Дівчата однакові обидві, щуплі. Може, й дізнався б, але не впевнений. У мене на обличчя погана пам'ять.

Артур відпустив Рибака, а сам викликав начальника служби безпеки. Михайла він позбувся через півроку, як вступив у спадок — зробив особистим охоронцем матері. Було складно, але результат того вартий. Михайло йому не подобався.

Нинішній глава СБ не був другом сім'ї, натомість свої посадові обов'язки виконував відповідально та результативно. І цього Тагаєву було цілком достатньо.

— З'ясуйте, чи дійсно на Perla del Mar було дві офіціантки. І якщо так, то шукайте другу. Нікітіну обов'язково знайдіть, хай вона нам розповість, скільки їх працювало на гулеті, — розпорядився Артур і, коли есбешник пішов, зрозумів, що в нього тремтять пальці.

Ще тремору не вистачало.

Встав і підійшов до вікна. Чому він так напружився? Навіть якщо Насті було дві, то хто сказав, що його Настя — це не Нікітіна, а друга? І чому вона у такому разі не заявила про себе?

Вони тоді косяками перли, ці його рятівниці, немов риби на нерест. І вона б змогла дати про себе знати — в пресі, в інтернеті, в соцмережах.

І що для нього це в принципі змінює? Нічого.

Пролунав сигнал дзвінка, Артур прийняв дзвінок.