Розділ 2

— Ми вибачатися, — хапає Данило за руку Давида і тягне до натовпу, який оточив потерпілого. Що-що, а вибачатися вони вміють.

— Мам, я з ними, — Ді облизує крижаний сік і мчить слідом за братами.

Я змушую себе зрушити з місця й поспішаю за своїми дітьми. Хоча поспішаю — це з чималим перебільшенням. Відчуття таке, начебто до кожної ноги прив'язано по гирі. Не уявляю, як подивлюся у вічі людині, якій мій син потрапив футбольним м'ячем у лоба. Уявляю, як це боляче!

Підходжу ближче. Хлопчики по черзі просочуються між людьми у костюмах, слідом пірнає Діанка.

Виглядаю з-за плечей суворих чоловіків у сонцезахисних окулярах — на вигляд явно охоронці. Постраждалий так і сидить на траві, притиснувши обидві руки до багатостраждального чола, а навпроти виструнчилися мої сини.

— Вибачте нас, будь ласка, — голосно вимовляє Данило з інтонацією, що нагадує всім відоме: «Ми відстали від поїзда…»

Чоловік на траві морщиться і махає йому рукою, я розцінюю цей жест як заклик до мовчання. Він піднімає голову, я зі співчуттям дивлюся на велику пляму, що багряніє прямо на очах. А слідом у лоб влітає десяток уявних м'ячів, і світ навколо мене робить стрімкий переверт.

Кров ударяє в голову, у роті стає в'язко, у вухах лунко віддається кожне слово. Ноги тремтять, і я хапаюся за лікоть одного з охоронців, бо боюся знепритомніти. Охоронець здивовано обертається і намагається висмикнути руку, але я цього не помічаю.

Ні, цього не може бути. Тільки не це.

Нехай це буде хто завгодно, хто завгодно, тільки не…

Тагаєв. Це глюк. Цього не може бути. Закриваю обличчя руками, притискаю щосили. Рахую до трьох. Добрий Боженько, нехай мені просто здалося! Нехай просто припекло сонце, і в мене виявиться сонячний удар.

Майже заспокоєна забираю долоні від лиця, і серце з гуркотом обвалюється вниз.

На траві, притиснувши одну руку до багряної плями, сидить Артур Тагаєв і каламутним поглядом дивиться на Данила й Давида. На своїх синів.

Звідки він тут узявся? Він щось дізнався про дітей? Він приїхав їх забрати?

Знов хапаюся за лікоть охоронця, але той уже не виривається. Навіть згинає руку, щоб мені було зручніше триматися.

— Ми більше не будемо, — вторить братові Давид.

Тагаєв здригається, його очі округляються і набувають трохи більш осмисленого й сконцентрованого виразу.

— Чекайте, то вас що, справді двоє? — махає він у себе перед носом вільною рукою.

Хлопчики переглядаються, потім повертаються до Тагаєва та дружно кивають. Він знову морщиться й тре руками очі. Тепер вони у нього майже нормальні.

— А я вирішив, що в мене в очах двоїться, — хмикає та уважно розглядає хлопців. — Значить, близнюки?

— Так. Я Данило, а він Давид,— «вмикає» дипломата Даня.

Тагаєв намагається встати і з тихим стогоном опускається назад на траву. Хапається за чоло, а я закусую губу, бо до Артура підходить Діанка.

На її личку написано непідробне співчуття, і взагалі у нас у сім'ї вона найдобріша. Донька схиляється над Артуром і співчутливо питає.

— Дуже боляче?

Тагаєв здригається і фокусується на Ді. Заворожено киває, і моя добра дівчинка гладить його по голові.

— Коли мої брати набивають гулі, мама прикладає лід. Хочете, я з вами поділюся? Він майже цілий, я з'їла лише половину.

Мовчання Діанка розцінює як згоду й прикладає заморожений сік до лоба Тагаєва, дбайливо притиснувши, щоб краще тримався.

Тепер я видаю глухий стогін, і охоронець здивовано дивиться на мене.

— Дідько, — лунає з-під кашки жовтого кольору, — він солодкий? — Тагаєв притримує сік за паличку і мені хочеться померти. Чому Давид потрапив саме в нього?

— То ти сестра? — не вгамовується Артур, і всі троє кивають.

— Старша, — зверхньо пояснює Давид.

— Ти? Старша? — недовірливо дивиться на Діанку Тагаєв. — Чого ж така мала?

Ді з зітханням знизує плечима. Вона давно переконалася, що світ несправедливий.

— Так вона на дванадцять хвилин старша, — охоче уточнює Данило, і Тагаєв нарешті розуміє.

— Ви що, трійня?

— Так, — дружно відповідає моя трійня.

Я розумію його здивованість. Ді зовсім не схожа на братів. Артур хотів ще щось запитати, але тут його оточують медпрацівники з валізками невідкладної допомоги.

За лічені секунди Тагаєва відмивають від соку, накладають пов’язку, і ось уже він суворо дивиться на дітей, притискаючи до чола упаковку з льодом.

— То хто мене так приклав, зізнавайтесь?

— Я, — робить крок до нього Давид.

— Покажи, — Тагаєв кілька хвилин дивиться на здивованого хлопчика. — Ну чого ти чекаєш? А то я не повірю, що така малеча може так ударити по м’ячу.

Це було те, що потрібне Давидові. Довести. Це він уміє та практикує. Давиду подають м’яч, він робить крок назад і з розгону б’є ногою по м’ячу.